«Повернувся ще за кимось»: історія загиблого на Курщині військового з Харківщини

Історія 40-річного Максима Цибульського — це історія про відданість, чекання та останній вчинок, про який рідні дізналися зі слів свідка. Уродженець села Рубіжне на Харківщині, він із дитинства любив риболовлю і природу, проводив години на березі Сіверського Дінця. Після школи здобув фах зварювальника у Старосалтівському училищі, а згодом пройшов строкову службу у військах ППО. Цей досвід визначив його шлях у ЗСУ.

З майбутньою дружиною Олександрою Максим познайомився у 2015 році в соцмережах. Вона довго не наважувалася написати, але після кількох повідомлень вони зустрілися. Перше побачення було коротким — Максим поспішав на роботу, проте вже за кілька місяців зробив пропозицію. Одружилися вони 29 січня 2020-го, рівно через п'ять років після початку стосунків. Оселилися в Білій Церкві, де Максим займався будівельними роботами. Дружина згадує, що він міг сам звести будинок — від фундаменту до даху, а його головною пристрастю лишалася риболовля.

Подружжя довго мріяло про дитину, і після кількох років спроб і лікування народився син Ян. Хлопчику вже шість років, цієї осені він піде до першого класу. Максим буквально не міг без сина — завжди був на зв'язку, а вдома намагався проводити з ним кожну вільну хвилину. Вони разом ходили на риболовлю, і Ян досі згадує, як тато навчив його ловити рибу та розповідав казки.

Після початку повномасштабного вторгнення Максим спершу чергував у місцевій самообороні. Першу повістку отримав навесні 2022-го, але тоді його не мобілізували — підполковник сказав, що в нього занадто мала дитина. До війська він став у травні 2023-го. Завдяки строковій службі його направили у зенітно-ракетний полк, де він виконував завдання поблизу Курахового, Покровська та Павлограда. У листопаді 2024-го Максима несподівано перевели до піхоти 110-ї окремої механізованої бригади — забрали просто з позицій, не віддаючи документи. Остання зустріч із родиною відбулася у Білій Церкві, куди Олександра приїхала разом із сином.

17 грудня 2024 року Максим востаннє зателефонував дружині: сказав, що вони терміново збираються. Після цього зв'язок обірвався. 25 грудня родина отримала сповіщення про зникнення безвісти. Зі слів пораненого побратима, який вижив у тому бою, Олександра дізналася: Максим витягнув його, а потім повернувся ще за кимось — і вже не повернувся. Понад рік родина сподівалася, що він у полоні. 11 травня 2026-го зателефонували з Полтавського моргу: ДНК підтвердила, що знайдено тіло Максима.

Разом із тілом військового виявили заламіновану фотографію сина — на звороті були ім'я, дата народження, група крові та номер телефону дружини. Тіло загиблого опинилося на території, контрольованій РФ, і лише в липні 2025-го його повернули в Україну під час репатріаційних заходів. Максима поховали на Київщині, де нині живуть його дружина та син. Ян досі важко переживає втрату: після звістки він бачив, як плаче мати, багато малював і поступово звикав до того, що тата більше немає. Тепер він знає: батько на небі й оберігає їх.