Військова з Житомирщини: про службу, сексизм і "посестер"

Марина Покальчук — старша солдатка 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. До війни вона встигла закінчити школу із золотою медаллю, здобути ветеринарну освіту в Поліському національному університеті, попрацювати у ветеринарній лікарні та лабораторії, а у 2019 році піти до поліції. У 2021-му звільнилася й поїхала за кордон, але вже на початку лютого 2022-го повернулася в Україну.

Після початку повномасштабного вторгнення Марина вирішила добровільно приєднатися до ЗСУ. Військової або медичної освіти вона не мала, але мала досвід служби в поліції та поводження зі зброєю. Спочатку їй відмовляли — зокрема, у прикордонній службі, де почули про ветеринарну освіту й пообіцяли передзвонити щодо посади кінолога, але так і не зробили цього. Ситуація змінилася у квітні 2023-го, коли в Олевську сформувався 140-й батальйон територіальної оборони. Марину взяли на посаду діловода речової служби. "Мені було непринципово, яка саме посада. Мені хотілося служити", — згадує вона.

На початку січня 2024 року батальйон вирушив на Куп'янський напрямок, де Марина провела близько дев'яти місяців. Про відправлення в зону бойових дій вона не сказала навіть матері, яка була проти її рішення йти служити. Під Куп'янськом її робота полягала в забезпеченні військових усім необхідним — від шоломів і бронежилетів до одягу. "Там у тебе немає свого часу. Цілодобово треба бути готовою. Наприклад, приїжджає нове поповнення — його треба спорядити, одягнути, все підібрати", — розповідає військова.

Наприкінці 2024 року Марина перевелася до 30-ї ОМБр, де служив її чоловік Тарас. Він має значний військовий досвід — з 2014 року брав участь в АТО/ООС та миротворчих місіях, а 24 лютого 2022-го добровільно прийшов до ТЦК. Познайомилися вони в Олевську, коли 140-й батальйон там дислокувався. "Фактично, якби не було війни, не було б і нашої родини", — каже Марина. У грудні 2025-го Тараса звільнили зі служби за станом здоров'я.

Окремо військова говорить про проблеми жінок в армії. Це і побут, і забезпечення, і ставлення. "Банально шкарпетки я не можу собі отримати, тому що немає мого розміру. Що говорити про бронежилет, який враховує жіночу анатомію. Нікому абсолютно нічого не цікаво", — зазначає вона. Жіноча військова форма, за її словами, з'явилася лише через два роки після початку повномасштабної війни, значною мірою завдяки волонтерам. Частину речей доводиться докуповувати або перешивати. Стискається Марина і з сексизмом: "Виходить, що ти не якась бойова одиниця, з якою всі прийшли робити одну роботу, а хтось, хто прийшов із якимись своїми цілями". Водночас вона наголошує: багато залежить від конкретного підрозділу.

Марина не вважає свою тилову роботу безпечною, бо 30-та бригада постійно перебуває в зоні бойових дій, а дрони й авіаудари стирають межу між фронтом і тилом. Попри втому, вона не шкодує про рішення піти до війська: "Якби час повернути назад, я не думаю, що я би не пішла". Її зачіпає й байдужість частини цивільних. Вона згадує конфлікти через пільговий проїзд в автобусах і черги в лікарнях, де військовим дозволено проходити без черги. "Мені дивно, коли люди питають: "А чого ти туди пішла?" А мені хочеться запитати: "А чому ви туди не пішли?"", — говорить вона.

Своє рішення залишатися у війську Марина пояснює совістю: "Я не можу собі уявити, щоб залишатися недотичною до такого важливого періоду в історії нашої країни". Вона бачить, що армія змінюється — до неї прийшли люди різних професій, які привнесли нові підходи й технології. Щодо завершення війни прогнозів не робить, але каже, що відчуття близького кінця поки немає. Найважливіше, на її думку, — навчитися поважати військових і ветеранів уже зараз.