Анатолій Криволап: 80 років, «Кінь», премія Шевченка і виставка «Світло і колір»

Сам митець ставиться до дати спокійно: «Творчість — це ж така штука, яка, мені здається, поза віком». І справді, за плечима Криволапа не лише ювілей, а й кілька довгих етапів, кожен з яких додавав до розуміння того, чим може бути живопис.

Криволап народився 1946 року в Яготині на Київщині, а 1976-го завершив Київський художній інститут, навчаючись у майстерні Віктора Пузиркова. Про здобуту професійну базу він згадує з вдячністю, але після інституту, за власним зізнанням, «не знав, що робити». Спроби писати тематичні картини — сцени громадянської війни, демонстрації — не приносили ні впевненості, ні задоволення, а пейзажі й натюрморти в дусі «натуралізму з імпресіонізмом» його не влаштовували. Півтора десятиліття митець працював непублічно, здебільшого на картоні, бо на полотно бракувало грошей. «Вони показували мою "лабораторію", той шлях, яким я рухався», — пояснював він. Згодом, натрапивши на ці роботи в гаражі, спалив їх і відчув полегшення. Свій досвід він не називає пошуком, натомість, за формулою Бернарда Шоу, говорить про «створення себе». Опорою в ті роки став польський лікар Рішард Врублевський, який познайомився з художником 1978-го, купував його роботи і нині має найбільшу приватну колекцію живописця — це підсумовано в каталозі 2009 року «30 років. Шлях художника та колекціонера».

Перелом стався в середині 1980-х, коли Криволап відкрив для себе фовістів: яскравий колір і вільна пластична експресія виявилися співзвучними тому, до чого він ішов навпомацки. Від реалістичного живопису він відходить, але публічне визнання не приходить одразу. Показовий епізод — республіканська виставка 1990 року в Києві до 45-річчя перемоги, де картину «Багряні висоти» через насиченість кольору не знали, куди повісити, і розмістили в найвіддаленішій залі. Попри це полотно викликало помітний резонанс і фактично відкрило художника фаховій спільноті. За два роки, 1992-го, разом із Тіберієм Сільваші, Олександром Животковим, Марком Гейком і Миколою Кривенком він заснував об'єднання «Живописний заповідник», яке формально проіснувало до 1995-го. Сільваші згодом описував його роботу як спробу вийти за межі «картини», подолавши описовість та ієрархію, додаючи, що практичні результати цього пошуку з'явилися не одразу. Саме в цьому колі Криволап найпослідовніше розробляв ідею кольору і фарби як самодостатнього, універсального матеріалу — без сюжету й ілюстративності. Цей період він називав одним із найщасливіших, адже після років вимушеного дистанціювання від спільноти знайшлися однодумці — люди, «захоплені кольором і загалом мистецтвом». «Абстрактний період» тривав приблизно до початку 2000-х, до переїзду з Києва в село Засупоївка під Яготином, де на мансарді будинку розташована одна з майстерень; ще одна — на Андріївському узвозі. «Чітко відмежовую майстерню від реального життя — це для мене храм, призначений виключно для роботи й творчості», — каже митець.

Найвпізнаванішим символом стала серія «Кінь», над якою він працював близько десяти років і вперше показав цілісно 2012-го на виставці «У цьому полі, синьому...» у Музеї історії Києва; назву дала поезія Василя Стуса. Анатомічної деталізації, властивої коням Леонардо да Вінчі чи Дюрера, художник свідомо уникає, бо будь-який рух у картині, за його логікою, вимагає сюжету. «Мої коні — лише міражі, секундні спогади дитинства про вигін, що розчинявся у мареві надвечір'я», — говорить Криволап. Саме ці роботи найдорожчі в його кар'єрі: 2013 року полотно «Кінь. Вечір» пішло на аукціоні Phillips за 186 200 доларів. За 2010–2018 роки з молотка продали 19 полотен на суму понад 800 тисяч доларів. До середини 2000-х українські колекціонери цікавилися Криволапом мало — купували переважно іноземці; за його поясненням, співвітчизники тоді тяжіли до художників радянської популярності на кшталт Сергія Шишка, і лише покоління, яке побачило світові музеї, перестало боятися абстракції. Того ж 2012 року митець став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка за цикл із п'ятдесяти робіт «Український мотив».

Про роботу з кольором Криволап казав в інтерв'ю Forbes Ukraine: «Колір, як ображений кінь, — чинить опір, не піддається. З ним потрібно шукати спільну мову», додаючи, що справжній кайф відчув лише в сорок два роки, коли відпустив раціональний контроль на користь інтуїції. Кольорові сполучення для нього — «нервові клітини, які створюють відчуття», а завдання художника — «уловити, утримати й точно вибудувати відчуття на полотні». У власній концепції «нового українського пейзажу» він свідомо відмовився від споглядання, перетворивши краєвид на медитативний простір, де колір не зображає місцевість, а апелює до чуттєвого досвіду. Той самий принцип перенесено і в серію «Кінь»: упізнаваний символ стає фантомом, щоб глядач глибше занурився у медитативний стан і був співавтором роботи. Абстракціоніст працює без попереднього плану й ескізів, дозволяючи фарбі підказувати наступний крок, і намагається завершити картину за один прийом — від години до п'яти. Якщо певності немає, роботу відкладає і більше до неї не повертається: «Це як кохання. Коли все пережито і ви розсталися, повертатися не треба». Баланс між роботою і життям він вважає вигадкою для «офісних людей», а шлях до результату — одержимістю, яка колись дозволяла проводити в майстерні по двадцять годин на добу. Нині через стан здоров'я працює ривками, але без роботи не минає жоден день. До «актуального» мистецтва ставиться скептично, вважаючи, що воно часто підмінює художній жест модою і наслідуванням; на його думку, гостра соціальна тема — війна на Донбасі чи Майдан — залишається не осмисленою засобами українського актуального мистецтва так, як могла б. Себе в цих процесах митець не бачить і наголошує, що ніколи не поєднує мистецтво з політикою, хоча події «впливають на нього на підсвідомому рівні».

Найбільшим проєктом останніх років став розпис храму Покрови Пресвятої Богородиці в селі Липівка на Київщині, збудованого меценатом Богданом Батрухом на місці зруйнованої радянською владою церкви. Над оздобленням Криволап працював у 2019–2023 роках разом із монументалістом Ігорем Ступаченком: колега відповідав за технологію та композицію, а Криволап — за колір. «Раніше люди приходили до церкви, щоб долучитися до чуда, відчували піднесення. І це наближало їх до Бога. Намагався відтворити цей стан», — пояснював він. Більшість розписів змонтували ще до повномасштабної війни. Навесні 2022 року Липівка опинилася в окупації, а храм став укриттям для місцевих; уламки снарядів сильно посікли баню із зображеннями архангелів і пантократора. Співавтори вирішили не реставрувати фігури, залишивши ці шрами війни як свідчення для нащадків.

Побачити полотна наживо можна вже незабаром: Національний музей «Київська картинна галерея» 15 вересня відкриває виставку «Світло і колір» — завершальний проєкт циклу до ювілею художника. Експозиція підсумовує 25 років мистецьких досліджень, і більшість робіт покажуть уперше. Куратори вибудували простір як один неперервний світловий день — від яскравих сонячних пейзажів до містичних нічних сюжетів, а центральним твором обрали масштабне полотно 2018 року «Хмара над горами».