«Все як ти хотів»: історія Владислава Хабенка, який загинув, рятуючи побратимів

Владислав Хабенкo народився 23 серпня 1995 року в Шостці. До служби він працював зварником разом із батьком, цікавився футболом і страйкболом, любив гуляти лісом. У 2019 році пішов на військову службу — і, за словами дружини, майже не говорив удома про свою роботу, аби зайвий раз її не хвилювати.

Знайомство з Вікторією сталося наприкінці літа 2023-го. Обоє одразу відчули, що мають бути разом; за кілька місяців почали жити спільно, а 8 листопада того ж року одружилися. За дев'ять днів після весілля Вікторія дізналася, що вагітна. Стать дитини Владислав дізнався, перебуваючи на навчаннях у Львові. «Я вийшла з лікарні, зателефонувала і кажу: «Владе, у нас буде дівчинка, все як ти хотів». Він плакав. Тоді я вперше побачила, як мій чоловік плаче», — згадує вона. Під час народження доньки бути поруч військовий не зміг — знову був на навчаннях.

Вікторія описує чоловіка як людину, яка ніколи не сварилася й одразу бралася допомагати, навіть якщо чогось не вміла. У липні 2025 року Владислав дістав численні осколкові поранення: російський FPV-дрон атакував автомобіль, у якому їхали воїни, і побратими встигли витягнути поранених до повторного удару. Після лікування та реабілітації 1 вересня він повернувся на службу.

19 травня 2026 року Владислав попередив дружину про вихід на чергування. Кілька діб без зв'язку були для родини звичною річчю, але з 20 травня він перестав відповідати. Вікторія писала побратимам, і ті запевняли, що все гаразд і Влад скоро повернеться. Згодом стало відомо, що 20 травня захисник загинув у бойовому зіткненні з російською диверсійно-розвідувальною групою поблизу Руденки Свеської громади на Сумщині. Від побратимів родина дізналася: перед загибеллю він устиг урятувати двох військовослужбовців, які були поруч, — один із них дістав поранення, інший залишився неушкодженим. Про смерть чоловіка Вікторії повідомили особисто. «Я вийшла на майданчик, запитала, що сталося. Мені запропонували пройти у квартиру. Побачила кума, хрещеного нашої доньки. Запитала його, і він сказав два слова: «Влад загинув». Я відповіла, що не повірю, допоки його не побачу», — розповідає вона.

Тепер Вікторія щодня приходить на кладовище. «Ми зі свекрухою дуже часто ходимо на кладовище. Після загибелі Влада наші стосунки стали набагато ближчими. Я для себе з першого дня прийняла факт, що я сильна людина і маю все це пережити сама. Не хочу, аби мене жаліли», — додає вона. Донька пари росте з фотографіями та спогадами про батька, який мріяв про неї, про спільне життя і про переїзд за кордон після завершення служби.

У цій історії немає гучних деталей — лише кілька років, за які двоє людей устигли одружитися, стати батьками й побудувати плани. Але саме з таких біографій складається ціна, яку платить країна, і саме тому про них важливо говорити не лише в дні пам'яті, а й у звичайні дні.