«Свою землю не віддамо»: історія офіцера 128-ї бригади «Дике поле»

31 серпня 2026, 19:21 ·528 слівредакція

Валерій воює з березня 2022 року, пройшов шлях від командира мінометного взводу до офіцера штабу. У інтерв'ю він розповів про найдорожче, що має, та про оберіг від доньки, який не знімає ніколи.

Коли 24 лютого 2022 року почалися обстріли Дніпра, Валерій одразу пішов до військкомату, але тоді його не взяли. За місяць він доєднався до лав ЗСУ у званні молодшого лейтенанта. До війни чоловік не планував військової кар'єри — закінчив лише військову кафедру. Проте життя склалося інакше, і тепер він — офіцер штабу 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике поле».

За плечима Валерія — участь у визволенні Куп'янська, бої на межі Луганщини, зокрема за селище Новоселівку. Він згадує: кожен населений пункт лишає рубець на серці. Згодом підрозділ передислокували на Времівський виступ — стик Донецької, Запорізької та Дніпропетровської областей, де тривали контрнаступальні дії. Там позиції тримали до 2024 року, попри щоденні атаки: на позиції прилітало до 80–100 FPV-дронів на день. Після цього бригаду відвели на відновлення на правий берег Запорізької області, а згодом військові повернулися на лівий берег — у район Великої Новосілки, Степногірська.

Найважчим для Валерія, каже він, було прощатися з побратимами. Особливо коли тіло загиблого не вдається винести з поля бою і людина вважається безвісти зниклою. Декілька разів йому доводилося повідомляти родинам про смерть близьких — цей тягар він називає найбільшим.

Валерій виріс у Чаплиному на Дніпропетровщині. Зараз це селище росіяни атакують майже щодня — «шахедами» та КАБами. Його батьки змушені були виїхати. Військовий зізнається: зрозумів, що ворог дійде до рідного села, ще коли впала Велика Новосілка. Попри це, сподівається, що росіяни не зайдуть у його дім і він ще зможе туди повернутися.

У Валерія дві доньки — 11-річна Софія і 5-річна Аня. Старша подарувала йому браслет-оберіг, який він не знімає за жодних обставин. Чоловік каже: часу з родиною обмаль, і докори сумління не полишають його, адже обіцяв дружині сам виховувати меншу доньку. Але війна внесла свої корективи. Його мотивація проста: «Головне, щоб наші сини й доньки не воювали. Саме заради цього я тут. Ми повинні Росію додавити. Це сильний ворог, але й ми з зубами. Ми на своїй землі, і ми боремось за правду. Свою землю ми так просто не віддамо».