Історія родини Оліщуків: як діти загиблого воїна вчаться жити з втратою

Олександр Оліщук мав позивний «Кислий». Він загинув 21 травня 2023 року поблизу села Берестове на Донеччині внаслідок ворожого мінометного обстрілу. Воїну було 28 років. У нього залишилися дружина Каріна та двоє синів — Данія і Артем.

Історія подружжя почалася ще в школі: Каріна навчалася в дев'ятому класі, Олександр — в одинадцятому. Вони жили в одному селі, потім Каріна поїхала вчитися до Хмельницького, де на той час працював Олександр. Згодом зіграли весілля. За словами Каріни, чоловік був надзвичайно турботливим батьком: коли діти хворіли, він вставав серед ночі, міряв їм температуру, давав ліки. «Він дуже хвилювався за них», — згадує вона.

День мобілізації, 31 січня, Каріна пам'ятає добре. Хлопці не злазили з рук батька, тримали його за руку. Сам Олександр теж хвилювався і, за словами дружини, ховав сльози. Коли його відправляли автобусом, Артем плакав і ніяк не міг заспокоїтися. Даня намагався стримувати емоції, але вдома розплакався. Мати помітила, що в сина, який із трьох років має особливості мовлення, посилилося заїкання.

Психологиня Діана Савенко наголошує: у таких ситуаціях батькам важливо говорити дітям правду. Інакше дитина втрачає довіру до світу й дорослих, у неї з'являється агресія — до тата, до війни, до Бога. За її словами, варто чітко називати речі: скільки часу тата не буде, коли можлива відпустка. Якщо ж інформації немає, так і казати: «Поки не знаю, але ми будемо телефонувати і дізнаватися». Важливо створювати спільні ритуали — щоденне листування в певну годину, листи, відеоповідомлення. Це робить розрив для дитини менш критичним.

Під час служби Олександр телефонував рідним за кожної нагоди, часто — по відео. Хлопці чекали на дзвінки, малювали малюнки, а Артем складав у посилки для батька свої іграшки. Коли зв'язку не було, родина щодня писала йому. Останні фотографії, надіслані синами, Олександр так і не встиг подивитися. Даня, якому тоді було вісім, пишався татом перед однолітками, розповідав, що батько служить, показував його військові речі. Артем, якому було три роки, спершу думав, що тато просто на роботі.

Про загибель Олександра Каріна спершу не сказала синам — вона одразу звернулася до психологині. Данію мати повідомила наодинці, міцно обійнявши: сказала, що всі солдати — герої, що війна забирає багато хороших людей і що їхній тато загинув як герой. Син довго плакав, і вони плакали разом. Артему сказали пізніше, на кладовищі. Мати показала могилу й пояснила, що тепер тато житиме тут, що вони приходитимуть до нього, розповідатимуть йому про все, а він бачитиме й чутиме їх із неба. Психологиня назвала такий підхід «екологічним»: діти не бачили всього жаху горювання, який дитячій психіці опрацювати неможливо.

Після втрати характери братів проявилися по-різному. Даня спершу закрився в собі, Артем став дуже ніжним, постійно просить обіймів і похвали. Савенко пояснює це психологічним регресом: дитина ніби зменшується у віці, шукаючи тепла й відчуття безпеки. У школі обом хлопцям відомо про їхній статус, але особливої уваги їм не приділяють. Були й неприємні ситуації: одного разу однокласник у гніві сказав Дані, що його тато пішов на війну гроші заробляти, а іншого разу хлопчик зауважив, що подарунки перед святами сини отримують «через те, що в тебе тата немає». Даня сильно образився. Психологиня застерігає: формулювання на кшталт «особлива дитина» можуть травмувати, адже дитина засвоює, що щось можна отримати лише через страждання.

Дітям досі сниться батько. Артем якось прокинувся й розповів, що тато обнімав його, цілував і підкидав високо до неба. А Даня на Різдво, за традицією, поставив кутю до фотографії батька — і наступного ранку сказав, що тато подякував йому уві сні. Каріна Оліщук каже, що не має права бути слабкою. Вона хоче, щоб сини пишалися батьком і знали: хоч вони прожили без тата ціле життя, він зробив великий внесок у розвиток України.