Кавказ і «російські ніші»: чому Москва досі не звикла до суверенітету

Нещодавнє інтерв’ю російського політолога Сергія Маркедонова вірменському телеканалу стало приводом для розмови про те, як Москва бачить Південний Кавказ. У коментарі про відносини Росії та Азербайджану він згадав про «системні розбіжності» і заявив, що Баку нібито зазіхає на «російські ніші». Найбільше уваги привернула фраза, у якій політолог, розмірковуючи гіпотетично, порадив президенту Азербайджану Ільхаму Алієву «не надто вперто йти цим шляхом», бо після завершення української кризи у Росії з’явиться більше часу для Кавказу, а тоді «можливі деякі неприємні сюрпризи».

Сам вибір формулювань тут промовистий. Замість прямої погрози — «порада», замість тиску — натяк на майбутні проблеми. Але суть від того не змінюється: суверенній державі дають зрозуміти, що її самостійна політика є проблемою. За логікою Маркедонова, Азербайджан має відмовитися від власних інтересів, партнерства з Туреччиною чи підтримки України лише тому, що це не вписується в уявлення Москви про зону свого впливу. Іншими словами, проблема не в діях Баку, а в самому існуванні незалежної держави, яка визначає свій курс без огляду на Кремль.

Концепція «російських ніш» не має жодного юридичного чи історичного підґрунтя. Південний Кавказ — це не територія, яку Москва може ставити на паузу, поки зайнята іншими справами. Вірменія, Грузія та Азербайджан — самостійні суб’єкти міжнародних відносин, і їхня суб’єктність, схоже, найбільше дратує російську політичну еліту. За останні десятиліття Азербайджан суттєво зміцнив державні інститути, економіку, армію та дипломатичні позиції. Після відновлення територіальної цілісності та виведення російських миротворців у 2024 році регіональна архітектура змінилася, і старі схеми більше не працюють. Москва ж, судячи з риторики своїх представників, досі не готова це визнати.

Окрема тема — реакція Росії на катастрофу літака Azerbaijan Airlines у грудні 2024 року. Тоді рейс Баку—Грозний був збитий російською ППО, загинули 38 людей. Півтора року азербайджанська сторона домагалася визнання відповідальності, вибачень і компенсацій, а в російському інформаційному просторі тривала антиазербайджанська кампанія. Те, що Москва зрештою визнала провину, не зняло напруги — інцидент став маркером того, як Росія ставиться до сусідів, коли йдеться про їхню гідність.

Відмова Росії сприймати сусідів як рівних — не риса конкретного політика чи партії. Це глибша проблема політичної філософії, яка десятиліттями відтворюється в різних формах. Незалежно від того, чи йдеться про танки, дипломатичний тиск чи академічні формулювання, суть одна: простір колишньої імперії має залишатися простором особливих російських інтересів. Але час, коли Москва могла визначати долю Кавказу без згоди самих кавказьких народів, минув. Історія вже показала ціну таких амбіцій, і Азербайджан, який сьогодні називають «упертим», лише підтверджує: суверенітет більше не потребує дозволу.