Шлюб VS довголіття: чому інституція потребує перегляду

Ольга Гуцал, відома українська письменниця та підприємиця, висловила думку, що інституція шлюбу у її класичному розумінні не відповідає реаліям сучасного довголіття. Вона наголошує, що модель «одне життя — один партнер» виникла в епоху, коли тривалість життя була значно коротшою, і нині ця модель починає сприйматися не як запорука стабільності, а як джерело тривоги.

Свою позицію Гуцал ілюструє прикладом власної родини: її мати очікувала, що донька проживе 60–70 років, сама вона вже розраховувала на 80–90 років для своєї дитини, а її онуки завдяки сучасній медицині можуть сягнути й столітнього віку. Саме усвідомлення такої перспективи, за її словами, змушує переглянути ставлення до довічних зобов'язань: «Ця думка, що треба прожити все життя з однією й тією самою людиною, перестає радувати. Вона навіть починає лякати».

На думку письменниці, людство вперше в історії зіткнулося з такою тривалістю життя, і це особливо помітно в розвинених країнах, вільних від впливу війни. В умовах мегаполісів та прискорених соціальних змін люди дедалі частіше обирають так звану серійну моногамію — кілька тривалих стосунків протягом життя. Прикладом може слугувати Португалія, де після відходу від імперської спадщини та соціальної кризи близько 70% шлюбів завершуються розлученням, проте кількість весіль залишається високою.

Паралельно наукова спільнота фіксує нові тенденції у демографії. Дослідження, опубліковане у серпні 2025 року в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences, показало, що темпи зростання тривалості життя у багатих країнах суттєво сповільнилися. Аналіз даних 23 країн із високим рівнем доходу засвідчив: якщо у першій половині XX століття тривалість життя щороку збільшувалася приблизно на 5,5 місяця (з 62 років у 1900-му до 80 років у 1938-му), то для поколінь, народжених після 1939 року, це зростання різко впало. Головна причина — успіхи медицини у боротьбі з дитячою смертністю, які вже вичерпали свій потенціал, тоді як зниження смертності серед літніх людей не може забезпечити такого ж стрибка.

Отже, ми стоїмо на перетині двох процесів: з одного боку, соціальні інституції, зокрема шлюб, адаптуються до довшого людського життя, а з іншого — сам потенціал подальшого збільшення тривалості життя виявляється обмеженим. Це змушує переосмислювати не лише особисті стратегії, а й суспільні очікування щодо вікових етапів та стосунків.