Ампутація — не вирок: як сучасна медицина повертає людей до активного життя

Ампутація — це не лише фізична травма, а й глибокий психологічний перелом: страх втратити самостійність, необхідність заново опановувати повсякденні навички, зміна звичного способу життя. Втім, сучасна медицина, реабілітація та протезування відкривають шлях до повернення до активного існування. Про це в ефірі «Українське радіо Чернігів» розповів лікар ортопед-травматолог Павло Рябоконь.

До повномасштабного вторгнення хірург бачив лише одну ампутацію за два роки інтернатури — це була травма під час сільськогосподарських робіт. За перший місяць бойових дій у Чернігові та області він із колегами провів близько 50 таких операцій. Зараз їх менше, адже лікарня розташована далі від лінії фронту. Часто пацієнтів привозять уже з ампутованими кінцівками, тож головне завдання — побороти інфекцію та сформувати культю для подальшого протезування.

Рішення про ампутацію ухвалюють не одразу. Лікарі оцінюють стан кісток, м'язів, судин, нервів та наявність інфекції. Якщо кінцівку можна зберегти, її зберігають. Але коли тканини настільки пошкоджені, що навіть після загоєння рука чи нога не функціонуватимуть, ампутація стає необхідністю. Рябоконь згадує військового з пораненням плечової кістки та магістральних судин: після першої операції судина повторно тромбувалася, тож довелося оперувати знову. Кінцівку врятували, і через сім-вісім місяців чоловік надіслав відео, на якому керує автомобілем із механічною коробкою передач. «Функція не повна, але він радий, що вона є і що вона функціонує. Він казав: „Мене це влаштовує“», — зауважує лікар.

Найнебезпечнішим ускладненням після ампутації є інфекція. Особливо важко вона долається у військових, які проходять кілька етапів евакуації. Щоб визначити збудника, лікарі беруть посів із рани та тестують чутливість до антибіотиків. Якщо інфекція поширюється, може знадобитися повторна операція і вища ампутація: життєздатні м'язи потрібні для формування функціональної культі. Окрема проблема — турнікетний синдром. Тривале використання турнікета може спричинити некроз глибоких м'язів, який зовні не видно. У таких випадках хірурги виконують фасціотомію, розсікаючи шкіру та фасції, щоб зменшити тиск у тканинах.

Після операції пацієнти стикаються з фантомним болем — відчуттям болю в частині кінцівки, якої вже немає. «Пацієнт хоче зрозуміти, чому болить те, чого немає. Йому потрібно, щоб йому допомогли і фізично, і морально», — пояснює Рябоконь. Найбільший страх — втрата самостійності, відчуття себе тягарем. Тому підтримка близьких і психологічна допомога стають частиною відновлення.

Реабілітація стартує вже наступного дня після операції, якщо стан пацієнта дозволяє. Ранній рух запобігає контрактурам — стійкому обмеженню рухливості суглобів. Пізніше підключаються фізіотерапевти та ерготерапевти. Культя змінюється з часом, тому протез потребує регулярної корекції. У практиці Рябоконя був випадок, коли через кілька місяців після протезування у пацієнта виник біль через кістковий наріст — остеофіт. Його видалили, і чоловік знову зміг користуватися протезом.

Сучасні протези дозволяють виконувати багато звичних дій: користуватися телефоном, одягатися, займатися спортом, водити авто. «Багато людей після ампутації ходять вулицею, і по них не видно, що в них ампутація», — каже хірург. Пацієнти самі стають експертами з протезування, вивчають моделі та технології, активно беруть участь у власній реабілітації.

За словами Рябоконя, майже жодних обмежень після ампутації немає: сауна, спорт, плавання, велосипед, туризм — усе можливо, якщо є бажання працювати з реабілітологами та психологами. Головне — відчуття самостійності. «Вони самі скажуть: „Друже, допоможи“, якщо це потрібно», — зауважує лікар. Він згадує, що майже всі пацієнти, яких він оперував, залишилися в пам'яті: вони приїжджали тяжкими, через реанімацію, але виписувалися з посмішкою. Ампутація — це не кінець, а початок довгого, але прохідного шляху до повноцінного життя.