Батько Андрія Парубія: боротьба за справжню Україну тільки починається

У родині Парубіїв участь у визвольних змаганнях була традицією: дід воював ще з 1917 року, два дядьки пройшли УПА та російські концтабори, не зламавшись. Андрій увібрав цю спадщину змалку — мав тверду вдачу, нічого не боявся і вже в шкільні роки захоплювався історією та Деком Лондоном.

Коли в СРСР заговорили про перебудову, 15-річний Андрій таємно створив першу в Україні молодіжну антирадянську організацію «Спадщина», побудовану за зразком УПА — з поділом на рої та чоти. Члени організації влаштовували акції, коли інші ще не наважувалися. Одного разу після Шевченківського вечора Андрій читав вірш Богдана Стельмаха «Пам'ятник» на місці, де громада вимагала встановити монумент Кобзарю. Перехожі закрили хлопців спинами від міліції, і вірш дочитали до кінця — це стало початком постійного мітингу, який зрештою привів до встановлення пам'ятника в центрі Львова.

Коли створювали Народний рух, «Спадщина» стала його опорою: під час перших всеукраїнських зборів у Пороховій вежі хлопці цілий день стояли під дощем, захищаючи захід від можливого вторгнення КДБ. Побиття й арешти були постійними супутниками активістів. Володимир Парубій згадує, як бачив, що сина били до втрати свідомості біля обкому партії, ламали ребра й відбивали нирки. Навіть після обрання депутатом обласної ради Андрій потрапив за ґрати — і прийшов на сесію просто з тюрми.

Особливо промовистим був період ГКЧП у серпні 1991-го. Поки Львів завмер у невідомості, «Спадщина» в Карпатах готувалася до підпільної війни: облаштувала схрон у глибокій ущелині, куди спускалися лише на мотузках, склала продукти, прапор і зброю. Коли почався путч, хлопці три дні йшли селами, піднімаючи людей повстанськими піснями. Після проголошення незалежності всі були в ейфорії, але 17-річний Андрій сказав: «Боротьба не припинилася. Боротьба за справжню Україну тільки починається». Ці слова батько згадував не раз.

Про політичну кар'єру сина Володимир Парубій розповідає без прикрас: після першого Майдану Андрія, який став національним героєм, відсунули від посад ті, хто не ризикував життям. Він не ображався й не просив. Як голова Верховної Ради, без більшості в залі, він провів закони про декомунізацію та мову, які політологи порівнюють за значенням із Конституцією. Йому погрожували, в Москві навіть оголосили смертний вирок, але він відповідав: «Я на своїй землі». 30 серпня 2025 року його застрелили біля власного дому у Львові. Слідство встановило, що вбивця діяв на замовлення російських спецслужб.

Андрій Парубій завжди повторював: єдність і стійкість — ключ до перемоги. Він жив не для кар'єри чи матеріальних благ, а для України. І хоча його життя обірвалося, його слова про те, що боротьба триває, лишаються актуальними.