«Мамуль, я ще не можу прийти додому»: історія зниклого безвісти бійця з Житомирщини

Олександр Лавриненко — уродженець села Пиріжки Малинської громади, що на Житомирщині. До повномасштабного вторгнення він майже десять років служив за контрактом у Збройних силах України, брав участь в операції Об'єднаних сил. У складі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу виконував обов'язки оператора відділення протитанкових ракетних комплексів.

Родина згадує Олександра як надзвичайно енергійну людину. Мати Зоя каже, що син був «ураганом емоцій»: про його приїзд додому знали всі сусіди, він швидко допомагав із будь-якими справами й дуже любив готувати. Сестра Дарина розповідає, що під час відпусток вони майже не розлучалися — брат завжди брав її з собою на прогулянки.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександра направили до Одеси, де бригада обороняла порти. Пізніше він воював на Донеччині, зокрема під Бахмутом. Остання відпустка стала особливою для родини — вперше за довгий час усі зібралися разом. Зоя зізнається, що тоді відчула рідкісне щастя бачити всіх вдома.

24 листопада 2023 року Олександр зателефонував матері й попередив, що виходить на позицію і зв'язку не буде кілька днів. Наступного дня побратими повідомили: він не повернувся після обстрілу. За їхніми словами, Олександр підбив російську бойову машину, після чого позицію почали інтенсивно обстрілювати. Один із побратимів розповів, що «Маестро», як командир групи, прикривав відступ і залишався живим на позиції.

Побратими передали родині речі військового, дві гітари та єнота Тошу, який жив разом із Олександром на службі. Зоя з чоловіком навіть їздили до Костянтинівки, щоб забрати тварину. Жінка зізнається, що просилася піти на позицію, аби шукати сина, але їй відмовили.

Родина обстежила лікарні та морги Дніпра, зверталася до державних і громадських організацій. Командир повідомив, що на знімках з дронів тіла Олександра на позиції не видно, тож є ймовірність, що він міг потрапити в полон. Зоя каже: навіть якби їй дали лише два відсотки шансу, що син живий, вона продовжувала б пошуки.

Позивний «Маестро» з'явився через любов Олександра до музики — він закінчив музичну школу, грав на бандурі та самостійно опанував гітару. Мати й сестра зробили татуювання зі скрипковим ключем як символ зв'язку з ним. У серпні 2025 року родина встановила біля храму «Дерево надії» — на знак очікування повернення всіх зниклих безвісти та полонених.

У 2026 році родина втретє зустріла день народження Олександра без нього. Замість святкування вони їдуть до храму й моляться за всіх військових, які зникли. Зоя розповідає, що син іноді сниться їй: одного разу він сказав, що поки не може повернутися, бо «тут з хлопчиками». Попри все, родина не припиняє шукати й вірити.