50 років потому: Наталія Шуліка про перший дзвоник, сльози над прописами та мрію про геологію

Цього року для Наталії Шуліки настала особлива дата — рівно 50 років відтоді, як вона вперше переступила шкільний поріг. У той важливий ранок поряд були майже всі найрідніші: бабуся, дідусь, мама, тато та старша сестра, яка йшла вже до п'ятого класу. Сама ж іменинниця несла великий букет, зібраний із квітів, що росли у їхньому власному саду.

Перший шкільний день Наталія Шуліка пам'ятає завдяки урочистій лінійці. Першачків тоді поставили в перший ряд, щоб вони могли по черзі підходити до мікрофона та розповідати вірші. Їй самій випала честь декламувати поезію, а от дзвонити у дзвоник обрали іншу дівчинку — найтендітнішу та найменшу в класі. «Я думаю, що всі дівчата у першому класі хотіли, щоб саме вони дзвонили у дзвоник», — згадує вона.

Школа для Наталії Шуліки з самого початку була не лише святом, а й місцем, де доводилося докладати зусиль. Старша сестра навчалася на відмінно, тож у родині очікували, що молодша також показуватиме високі результати. Із оцінками проблем не виникало, але звичайні прописи стали для першокласниці справжнім випробуванням. Не раз вона сиділа над зошитом і плакала, а сльози падали прямо на сторінки. Згодом мама питала, що донька там стирала гумкою, на що та чесно відповідала: «Ні, я нічого не стирала, я плакала».

У дитинстві Наталія Шуліка уявляла своє майбутнє зовсім не пов'язаним із медициною. У віці восьми-дев'яти років вона мріяла стати геологом. Її приваблювала не романтика пошуку скарбів, а можливість вирушати в експедиції та знаходити те, що може бути корисним для держави. «Мені цікавий був саме оцей пошук, не скарбів, а корисного для країни», — пояснює вона.

Сьогодні Наталія Шуліка — досвідчена фахівчиня у сфері охорони здоров'я, але навіть через пів століття вона з теплотою згадує свій перший шкільний день. Ця історія — нагадування про те, як маленькі деталі дитинства формують нас і залишаються з нами на все життя.