Родичі полоненого окупанта приїхали в Україну й побачили, у яких умовах він утримується

Світлана та Марія, мати й сестра російського військовослужбовця Михайла Медведя, який перебуває в українському таборі для військовополонених, приїхали до України, щоб зустрітися з ним особисто. Своїми враженнями вони поділилися в інтерв'ю проєкту «Наш вихід».

За словами жінок, Михайло має здоровий і нормальний вигляд, хоча вони припускали, що в полоні він недоїдатиме й сильно схудне. «Думали, що тут не все так гарно й охайно. Уявляли, що полонені всі будуть як у концтаборах – у подертому одязі», – розповіли Світлана та Марія. Мати полоненого окремо звернула увагу на побутові умови в таборі: її здивувала наявність пральних і сушильних машин, медичної частини, лазні та місця для молитви.

Історія потрапляння Михайла до російської армії, за словами його матері, почалася у 2023 році. Вона стверджує, що сина силоміць затримали й побили на вулиці, коли він ішов на роботу, після чого зв'язок із ним обірвався. У російській військовій частині його значили зниклим безвісти. Родина шукала будь-яку інформацію: зверталася до Червоного Хреста, перевіряла дані в інтернеті. Зрештою через чат-бот проєкту «Хочу знайти» мати й сестра дізналися, що Михайло живий і перебуває в полоні в Україні, і після цього змогли організувати зустріч.

Сам Михайло під час розмови з рідними розповів, що опинився в російській армії не з власної волі. За його словами, спочатку йому обіцяли роботу зварювальником у тилу, але після підписання контракту він опинився на передовій. У полон він потрапив на Лиманському напрямку: йшов на штурм села як підкріплення для двох військовослужбовців, яких на той момент уже захопили бійці ЗСУ. Українські військові наказали йому здатися по рації.

Мати Михайла сподівається, що після оприлюднення відео російська сторона визнає його військовополоненим — це дозволило б включити його в процеси обміну. Раніше бійці 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади опублікували відео розмови з полоненим із Туви на ім'я Анджигаш. Він заявив, що не вважає себе росіянином, і попросив не включати його до списків на обмін. За словами бійців, у в'язниці полоненого побили, а потім відправили до Донецької області поблизу села Комар, де він кілька місяців просидів на позиції, а коли закінчилися їжа та вода, пішов шукати припаси й зустрів українських військових.

Ці дві історії, попри різницю в деталях, показують, наскільки різним може бути шлях людини на війну й те, як вона згодом намагається знайти вихід. Для родин, які роками живуть без звісток, навіть сам факт того, що близька людина жива, стає точкою опори — і приводом шукати подальших кроків.