Середньовічні манускрипти розкрили 3500-річну історію віспи овець

Міжнародна команда науковців під керівництвом Університетського коледжу Дубліна зробила несподіване відкриття: стародавні пергаменти, виготовлені зі шкір тварин, зберігають не лише текст, а й генетичні сліди інфекцій, які вражали худобу сотні років тому. Вивчаючи матеріали, з яких створювали відомі історичні документи, зокрема Йоркські Євангелія віком близько 1000 років, вчені знайшли ДНК вірусу віспи овець (SPPV).

Віспа овець — надзвичайно заразна хвороба, що швидко поширюється серед отари та може призводити до високої смертності, особливо серед молодняку. Вона завдає значної шкоди господарствам, погіршуючи якість вовни, м'яса та молока. Раніше вважалося, що пергамент є лише носієм культурної інформації, однак нове дослідження демонструє: він також може слугувати біоархівом, що фіксує стан здоров'я тварини на момент її загибелі.

Автори роботи проаналізували кілька середньовічних кодексів з Британії та континентальної Європи, серед яких — Корпусний глосарій з Кембриджа, один із найдавніших англійських словників. У кількох випадках сліди вірусу знаходили на різних сторінках одного манускрипта, що свідчить про використання шкір інфікованих тварин для виготовлення пергаменту. Найбільш несподіваним стало виявлення вірусу на матеріалі з телячої та козячої шкіри — це може вказувати на рідкісні міжвидові інфекції або забруднення під час виробничого процесу.

«Відновлення давньої ДНК патогенів повністю змінило наше розуміння інфекційних захворювань у минулому, і тут ми показуємо, що пергамент також може зберігати ДНК тваринних патогенів. Можливо, що архіви та бібліотеки по всьому світу також містять генетичні сліди спалахів захворювань у тварин у минулому», — зазначив Луї Л'От, провідний автор дослідження. Його колега, доктор Кевін Г. Дейлі, додав: «Виготовлення пергаменту вважалося ремеслом, що зникає, але ми починаємо розуміти, скільки минулого воно зберегло. Цей проєкт показує, що пергаменти не лише зберігають нашу культурну історію протягом сотень років, але й описують хвороби нашої худоби в середньовічний період».

Щоб розширити часову лінію, дослідники звернулися до ще давніших зразків — зубів овець бронзової доби, знайдених у Євразійському степу. Зуби здатні зберігати генетичні докази інфекцій тисячоліттями, що дозволило виявити найдавніші відомі випадки віспи овець. Порівняння стародавніх і сучасних послідовностей показало, що основні лінії каприпоксвірусів, до яких належать збудники віспи овець, кіз та нодулярної шкірної хвороби, розійшлися від 11 500 до 3 700 років тому.

Цікаво, що, на відміну від вірусу віспи людини, геном вірусу віспи овець виявився надзвичайно стабільним протягом кількох тисячоліть. Це відкриття відкриває нові перспективи для розуміння еволюції патогенів та їхнього впливу на сільське господарство в історичній перспективі. Воно також нагадує, що рукописи можуть приховувати значно більше, ніж написано на їхніх сторінках.