Водний стрес в Україні: чому річки пересихають і що робити

Літо 2024 року увійде в історію спостережень за водними ресурсами як період безпрецедентної посухи. Від середини серпня критичні рівні води фіксують у басейнах Дунаю, Луари, По та Рейну. Україна не стала винятком: на деяких річках показники наближаються до історичних мінімумів, а подекуди вже досягли їх. Йдеться не лише про екологію — низька водність ускладнює водопостачання міст, роботу сільського господарства, енергетики та річкової логістики.

Найбільш тривожна ситуація склалася на заході країни. Український гідрометеорологічний центр оголосив найвищий рівень небезпеки для басейнів Дністра та Дунаю. Особливо показовим є Дністер: річка, яка традиційно не асоціювалася з критичним маловоддям, зараз демонструє найнижчі рівні з 1985 року — за весь період експлуатації водосховищ. Через скорочення припливу до Дністровського водосховища виникають проблеми не лише в Україні, а й у Молдові, для якої ця річка є ключовим джерелом питної води, зокрема для Кишинева.

Ситуація ускладнюється тим, що водна інфраструктура, збудована за кліматичних умов минулого, не розрахована на екстремальні сценарії. Приклад Калуша на Івано-Франківщині, де через падіння рівня води у водозаборі місту довелося вводити нічні відключення, — це сигнал про те, що технічні можливості забору води мають межі. Навіть якщо вода формально залишається в річці, забрати її в потрібному обсязі стає дедалі складніше.

Окремий виклик — малі річки. В Україні майже половина масивів поверхневих вод є істотно зміненими через каскади ставків і водосховищ. Це порушує природний гідрологічний режим і знижує здатність річок адаптуватися до кліматичних змін. Дніпро в її природному вигляді, за словами фахівчині, фактично втрачений — натомість існує каскад водосховищ, які акумулюють запаси води. Руйнування таких споруд під час війни, як-от Каховської ГЕС, додатково послаблює здатність країни управляти водними ресурсами.

Чи загрожує Україні перетворення на напівпустелю? Гідролог Оксана Коноваленко вважає, що ні. Проте ризик аридизації півдня та сходу реальний: там зростатиме дефіцит вологи, посухи ставатимуть частішими та тривалішими, а періоди межені — довшими. Через 20–30 років можна очікувати менший середньорічний стік, більше малих річок, що періодично пересихають, і зростання тиску на підземні води. Питання вже не в тому, чи буде вода взагалі, а в тому, чи вистачить її для всіх потреб — населення, економіки та екосистем.

Адаптація до нових умов вимагає системних змін. Це відновлення природного режиму річок і водно-болотних угідь, модернізація водозаборів, зменшення втрат води та розробка локальних стратегій адаптації для громад. Важливо також враховувати кліматичні ризики в управлінні річковими басейнами, зокрема транскордонними. Як наголошує експертка, не можна більше виходити з припущення, що води завжди буде достатньо. Натомість варто завчасно визначати пріоритети водокористування та готувати систему управління до повторення критичних періодів — адже кліматичні зміни вже відбуваються, і наступна посуха може бути не за горами.