Антикорупційна реформа у глухому куті: що не так з міжнародною допомогою

Система міжнародної технічної допомоги та оцінювання доброчесності, покликана сприяти реформам, на практиці дедалі більше нагадує замкнуте коло, де інтереси виконавців і донорів переплітаються не на користь ефективності. За словами німецького юриста Тільмана Хоппе, який має багаторічний досвід у цій сфері, міжнародні члени комісій, що призначаються закордонними організаціями, не є по-справжньому незалежними. Вони працюють за тимчасовими контрактами, отримують за це винагороду, тож рано чи пізно змушені думати про наступне фінансування.

Хоппе наводить показовий випадок: менеджер проєкту одного з донорів відкрито цікавився у члена комісії, чи пройде оцінювання конкретний кандидат, оскільки мав у цьому особистий інтерес. При цьому внутрішня кухня таких проєктів зрозуміла лише вузькому колу менеджерів та експертів. Платники податків і навіть самі донори часто не мають повної картини того, що відбувається.

Система об'єктивно зацікавлена у власному розширенні, тому виконавці іноді вигадують абсурдні ініціативи, аби створити собі більше роботи. Що довше триває процес оцінювання доброчесності, то більше робочих днів можна виставити до оплати. Це створює своєрідну дилему, де ефективність вигідна для системи загалом, але суперечить індивідуальним інтересам її учасників. Один із менеджерів міжнародної організації навіть зізнався Хоппе, що антикорупційна сфера перетворилася на «жахливу індустрію».

Оцінювання реформ у різних країнах часто відбувається крізь геополітичну призму. У Молдові, наприклад, будь-яке рішення щодо доброчесності розглядають через те, чи зміцнить воно чинний уряд. Якби через помилкові рішення ЄС до влади прийшли проросійські сили, Україна отримала б загрозу з двох боків. Боснія, яка значно відстає від України за рівнем антикорупційних реформ, отримала статус кандидата в ЄС, аби втримати Балкани в орбіті впливу Євросоюзу.

Хоппе також критично оцінює модель суддівських рад, яку роками просували як універсальне рішення. Такі органи поступово перетворилися на закриту «фортецю». Отримавши абсолютну незалежність та гарантії недоторканності, судді фактично здобули «ліцензію на друк грошей». В Україні модель, за якою органи суддівського врядування формують переважно самі судді, також не показала очікуваної ефективності.

Головна проблема, схоже, у тому, що система, покликана боротися з корупцією, сама стала частиною цієї гри. І поки її учасники зацікавлені у власному виживанні, а не в результаті, реформам доведеться шукати нові шляхи.