«Чайка» з Донеччини: від шахти й паверліфтингу до ППО на Харківщині

Уродженець Гродівки, що на Донеччині, Олексій переїхав до Мирнограда, де прожив значну частину життя. Понад десять років він присвятив паверліфтингу: брав участь у змаганнях обласного рівня, посідав призові місця та виконав норматив кандидата у майстри спорту. Із початком повномасштабного вторгнення чоловік добровільно звернувся до військкомату — до того він уже мав досвід служби мінометником у складі 92-ї окремої механізованої бригади під час АТО.

Служба в підрозділах протиповітряної оборони вимагає серйозної фізичної підготовки: стрічки з набоями, які доводиться переносити, важать від 20 до 30 кілограмів. Попри навантаження, «Чайка» не відмовився від тренувань і після змін продовжує займатися з гирями та гантелями. «У руках — 20 кілограмів. Якщо стрічка на 300 патронів — це вже 30 кілограмів. І навіть після цього знаходжу сили потренуватися. Це особисте. Хоч часу для себе майже немає, але хочеться бодай щось зробити. Це сила волі», — розповідає військовослужбовець.

До нинішньої посади Олексій воював на різних ділянках Харківського фронту, а згодом виконував завдання на Покровському напрямку, де був пілотом дрона Mavic і займався аеророзвідкою. Тоді йому доводилося працювати неподалік рідного дому, і найсильніші емоції викликали саме успішні бойові виходи. «Коли були успішні моменти, коли палили ворога, була тільки радість. Дуже радісно було нищити ворога саме вдома», — згадує боєць.

Найважчим випробуванням для розрахунку стала 12-годинна зміна, протягом якої військові безперервно вели вогонь по російських безпілотниках. За цей час вдалося збити чотири цілі. Олексій наголошує, що результати в ППО завжди є командними: «Я вважаю, що на моєму рахунку нічого немає, бо це команда. Це наша спільна робота, і я не маю права казати, що зробив щось сам».

Особливе місце в житті «Чайки» посідає родина. Батьки та дідусь стежать за новинами й підтримують його. Будинок батьків у Мирнограді було зруйновано, держава виплатила компенсацію, тож родина придбала нове житло. Символічними для себе Олексій вважає татуювання із зображенням Батьківщини-Матері та монумента Незалежності в Києві, а також планує наступне — образ природи як символу життя. Козацький чуб, який він носить, — данина родинній пам'яті: дід завжди мав вуса, але збрив їх із початком великої війни, тоді як онук відростив оселедець.

Попри виснаження, Олексій не уявляє себе поза військом. «Війна тебе не відпускає. Повноцінно я вже не зможу розкрити себе там, у цивільному житті. А тут усе, що в мені є, працює на максимум. Тому у війську я себе бачу до кінця», — підсумовує він.