Чотири історії порятунку з веж-близнюків: як люди вижили там, де це здавалося неможливим

Теракт 11 вересня 2001 року залишається найтрагічнішою подією сучасної історії: 2977 загиблих, чотири захоплені літаки, дві вежі Всесвітнього торгового центру, Пентагон і поле в Пенсільванії, де пасажири вчинили спротив. Попри масштаб трагедії, десятки тисяч людей того дня врятувалися — хтось устиг вибігти з будівель, хтось дочекався допомоги. За кожною такою історією стоять секунди, випадковості й рішення, ухвалені на межі.

Джордж Слей, 63-річний інженер-конструктор Американського бюро судноплавства, працював на 91-му поверсі північної вежі, коли побачив у вікні сріблястий фюзеляж боїнга, що летів просто на нього. Літак ударив у будівлю за кілька метрів над його головою. Скло в офісі, за його спогадами, не розбилося, всі одинадцять колег залишилися цілі. Двоє виходів були заблоковані, тож група рушила третім; дорогою Слей повернувся по блокнот із телефонами рідних. На 78-му поверсі люди натрапили на стіну вогню, спуск тривав близько години. Коли Слей уже був унизу, в південну вежу врізався другий літак — вибухова хвиля кинула його на стіну вестибюля. Він вийшов на пенсію за два роки, переїхав із Нью-Йорка до містечка Стоу в Огайо і до кінця життя повторював: «Одним поверхом вище — і мене б не було». Джордж Слей дожив до 20-ї річниці трагедії й помер 19 жовтня 2021 року.

Лоліта Джексон пережила теракт у Всесвітньому торговому центрі двічі. 1993 року вона працювала в компанії Dean Witter на 72-му поверсі південної вежі, коли на паркінгу північної підірвали вантажівку з вибухівкою. Тоді загинули шестеро, а всі, хто був у південній вежі, евакуювалися — і цей досвід навчив Джексон головного: тікати треба негайно. 11 вересня 2001 року вона, вже молодший віцепрезидент Morgan Stanley Dean Witter & Co, побачила з вікна, як літак врізається в сусідню вежу, і вирішила виходити. Ліфти ще працювали; її приятель Томас Свіфт затримався на дзвінок дружині й загинув, коли другий лайнер ударив у південну вежу на рівні 78–80 поверхів. Джексон спустилася на 44 поверхи приблизно за десять хвилин, добігла до метро й устигла на останній потяг перед закриттям лінії. Через пів години вона почула гуркіт — вежа впала. Згодом жінка залишила фінансову сферу, 15 років працювала в мерії Нью-Йорка над кліматичною політикою, а нині є старшим радником в Університеті Пенсільванії. «Я — живе свідчення того, що теракт можна пережити. Причому двічі», — казала вона.

Історія Джозефін Гарріс — про те, як порятунок може бути взаємним. Улітку 2001 року 59-річну бухгалтерку Транспортної адміністрації Нью-Йорка збила машина: пошкоджена спина, зламана нога. Попри це вона ходила на роботу в гіпсі — на 73-й поверх північної вежі. 11 вересня жінка поволі спускалася сходами В і на 20-му поверсі зовсім виснажилася. Там її зустріла пожежна команда № 6 із Чайнатауна — Джей Джонас, Сол Д’Агостіно, Метт Коморовський, Майк Мелдрум, Білл Батлер і Томмі Фалько. Між п'ятим і четвертим поверхами Гарріс попросила зупинитися: «Залиште мене тут!» Пожежники стали радитися — і в цю мить сходами дмухнув незрозумілий вітер, а потім повз них, за словами Джонаса, «пронеслися усі сто десять поверхів». Вежа обвалилася, крім невеликої ділянки сходів, де були рятувальники й жінка. Групу зняли з обвислого прольоту за п'ять годин. «Якби вона не пригальмувала нас, ми певно, дійшли б до вестибюля і точно були б мертві», — казав Джонас. Пожежники подарували Гарріс куртку з написом «Джозефін, наш ангел-охоронець», а 2011 року несли її труну.

Дженелл Гузман-МакМіллан стала останньою, кого витягли з-під завалів живим. Північна вежа впала о 10:28 11 вересня, а наступного дня, близько 12:30, рятувальники відчули рух під уламками сталі й бетону. Жінка провела там 27 годин. Вона щойно переїхала до США з Тринідаду і Тобаго з маленькою донькою, мріяла про танець, а тимчасово працювала в Транспортній адміністрації на 64-му поверсі. Того дня вона встигла дійти лише до 13-го поверху. Навколо неї утворилася повітряна кишеня, але кожен рух завдавав болю. У маренні вона почула голос чоловіка на ім'я Пол, який казав, що знайшов її; серед рятувальників такого не було, тож свою книгу спогадів вона назвала «Ангел у руїнах». Попереду були чотири операції, лікарі боялися ампутації, але ногу вдалося врятувати — хоч кульгавість залишилася. 7 листопада 2001 року вона вийшла заміж за Роджера, який не відходив від неї в лікарні; у них двоє спільних дітей.

Ці чотири долі об'єднує не щасливий випадок у звичному розумінні, а ланцюг конкретних рішень: не чекати, допомагати іншому, іноді просто зупинитися. Саме з таких дрібниць і складається те, що згодом називають дивом.