«Ми ніколи один одного не зрозуміємо»: переселенка з Херсонщини про конфлікти через мову на Прикарпатті

Після переїзду на Прикарпаття Альона Ткаченко неодноразово чула зауваження щодо мови, якою спілкується, та музики, яку вмикає в авто. Про це вона розповіла у відео, оприлюдненому в Instagram, де поділилася власним досвідом переселенки.

За словами жінки, її дім на Херсонщині перебуває під окупацією і був знищений унаслідок війни. Мати похована на території, яку наразі контролюють російські війська, тож приїхати на її могилу Ткаченко не може. Попри це, каже вона, замість співчуття доводиться чути претензії — зокрема питання, чому вона не розмовляє українською.

«Настрій — роз*бати просто всіх "патріотів", як вони мене дістали. Дуже важко це казати, але ми ніколи в житті не зрозуміємо один одного. Я їм кажу: я з Херсонської області, у мене дім в окупації, мама похована в окупації, я на могилу до неї не можу приїхати... А вони мені: "Чому не українською?"», — емоційно сказала вона.

Окремо блогерка пояснила, чому слухає російськомовні треки, зокрема пісню «Мамині очі». Для неї ця музика пов'язана з мирним життям у Херсоні та з матір'ю, якої вже немає. «Я слухаю пісні "Мамині очі" або "Помолимося за батьків", які звучали 8-9 років тому, коли мама була жива, а вони вважають мене закінченою, поганою патріоткою і кажуть — викинь паспорт, порви і спали його. За що? За те, що я слухаю цю пісню і згадую маму живою? Мені пропонують стерти спогади — тільки тому, що музика російська», — заявила Альона Ткаченко.

Вона додала, що усвідомлює факт російської агресії, але прослуховування знайомих із минулого пісень у закритому автомобілі є для неї способом упоратися з психологічним болем. За її словами, між людьми, які через війну втратили дім і майно, і тими, хто не пережив окупації, існує глибока прірва в розумінні. Водночас блогерка наголосила, що не бажає нікому пережити те, що випало на долю жителів окупованих регіонів.

Реакція в соцмережах на монолог жінки виявилася неоднорідною: частина користувачів висловила їй підтримку й співчуття, інші дорікнули за вживання російської мови, яке може бути тригерним — особливо для родин військовослужбовців і самих захисників.

Історія Ткаченко — це не лише про мову чи музику. Це про те, як війна по-різному позначається на людях і як важко знайти спільну мову навіть між тими, хто опинився в одній країні та на одному боці. Публічна дискусія навколо таких випадків зазвичай не дає простих відповідей, але принаймні нагадує: за кожною позицією стоїть чийсь досвід, який варто почути, перш ніж оцінювати.