У Злазному дідусеву хату перетворили на етносадибу, де знову звучить дитячий сміх

Дім, який постав у селі Злазне після Другої світової війни, понад двадцять років стояв порожній. Його господарями були Бачук Тимофій Романович і Бачук Параска Леонтіївна, які виростили трьох синів і двох доньок. Сьогодні цю оселю доглядає їхня онука Марія Шершун, яка заснувала тут етносадибу.

За словами Марії, її батько розповідав, що під час війни село спалили, і вціліли лише дві хатини. «Вже десь в 50 роках тато казав, що він сам заготовляв дерево із батьком для цієї хатини. Звівши цю хатину, дідусь оселився тут зі своєю родиною. Але бабуся дуже рано померла, залишивши чоловіка з дітьми», — згадує засновниця садиби.

Після смерті двох тіток, Антоніни та Віри, будинок успадкувала Марія. Одна з них, Віра, у останні роки життя непокоїлася, що хата занепаде: «Все, пропаде ця хатина. Не буде ніхто тут жити, адже ми повиходили заміж. В кожного своє життя». Марія ж вирішила інакше — тепер, за її словами, хата живе, бо сюди приходять люди.

Серед речей, що збереглися в оселі, — вишиті рушники, старовинний ткацький верстат і піч, яка й досі працює. Її господиня називає серцем садиби. Тут варять гарбузову кашу, виймають її рогачем, а розпалюють коцюбою. Гостей зустрічають пирогами та узваром із сушених яблук і груш.

Окрема історія пов'язана з рушником бабусі Варвари. «Я була ще досить юною, коли не розуміла цінності цього рушника, тому попрала його в звичайній теплій воді, і він позеленів. Тільки тоді я зрозуміла, яка ж це робота. І тепер уже багато років я із цього саме рушника беру узори для своїх... він став таким натхненням для мене», — розповідає Марія. Саме в хаті бабусі Варвари вона вперше побачила ткацький верстат.

У дворі садиби росте столітня груша, яку Марія називає нагадуванням про важливість коріння. «Історія нашої етносадиби побудована на тих родинних цінностях, що треба берегти, те що нас тримає на цій землі. Що ми передамо нашим наступним поколінням», — підсумовує вона.

Ця історія — про те, як пам'ять про рід знаходить конкретну форму: у стінах, у печі, у рушнику. І про те, що навіть дім, який стояв пусткою два десятиліття, може знову стати місцем, куди хочеться повертатися.