«Серце матері сподівається завжди»: історія пошуків зниклого безвісти військового

36-річний військовослужбовець Олександр Гарбузюк зник безвісти 17 лютого 2024 року під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку. Його мати Валентина розповіла, що син пішов захищати Україну майже одразу після початку повномасштабного вторгнення, приховавши своє рішення від неї. Про вступ до лав ЗСУ вона довідалася від його дружини.

Валентина пригадує, як у лютому 2022 року побачила сина востаннє — він їхав потягом на навчання, а вона махала йому здалеку. Пізніше Олександр надіслав відео, де показував їхню хату побратимам. Після навчання його, як артилериста 45-ї окремої артилерійської бригади, відправили на захист Києва та області. Після звільнення столичного регіону він отримав коротку відпустку, під час якої з гордістю розповідав про збиту ворожу техніку. Згодом воював на Сумському, Харківському та Донецькому напрямках.

Востаннє мати бачила сина в січні 2024 року, коли той приїхав до Романова через розлучення. Олександр важко переживав цю подію і не пішов на засідання суду. 28 січня він поїхав, і його одразу перевели до 60-ї бригади.

Остання телефонна розмова відбулася 16 лютого 2024 року. Валентина почула команду «На виїзд!», син попрощався, пообіцявши вийти на зв’язок за два-три дні. Він зателефонував також братові та батькові, але нікому не розповідав про деталі завдання. Наступного дня, 17 лютого, мати написала йому повідомлення, яке залишилося не доставленим. Це її насторожило.

18 лютого до Валентини приїхала колишня дружина сина, і вони разом поїхали в Чуднів, де отримали сповіщення про зникнення Олександра безвісти. З того часу жінка шукає його скрізь: переглядає телеграм-канали, надсилала запити до Туреччини та Ватикану, вдивляється в обличчя на відео, де зображені полонені. Вона вірить, що син живий, і каже, що уві сні він постійно запевняє її в цьому та сміється. Валентина припускає, що його могли використати як робочу силу, адже він великий і міцний.

За ініціативи Валентини Гарбузюк у Романові встановили «Дошку надії», куди приходять родини зниклих безвісти. Ідею підтримали в селищній раді. Жінка стежить за каналами пошуку полонених, сподіваючись знайти не лише свого сина, але й допомогти іншим.