«Я ще трошки — і буду вдома»: історія загиблого військового Павла Матвійчука

Павло народився в селищі Побузьке на Кіровоградщині, а підліткові роки провів у Первомайську на Миколаївщині. Любов до моря привела його до Одеського морського училища, де він здобув спеціальність бортпровідника та суднового офіціанта. Він мріяв працювати на круїзних лайнерах, і ця мрія частково здійснилася: після навчання Павло працював у Гватемалі та Індонезії, де понад рік прожив на острові Балі. Згодом він повернувся в Україну, працював таксистом, на будівництві, а перед війною — на заводі в Польщі.

Із дружиною Яною Павло познайомився в серпні 2025 року. Вона жила в Ужгороді, а він був на позиціях у Харківській області. Яна довго не відповідала на його повідомлення в Instagram, тож Павло знайшов її через позначки в соцмережах і відправив букет квітів на роботу з запискою, де був лише його нікнейм. Після цього вона відповіла. Павло приїхав із Харкова до Ужгорода лише заради кави, а вже наступного дня зробив їй пропозицію. У листопаді вони одружилися.

До війська Павло долучився на початку повномасштабного вторгнення, коли повернувся з Польщі після обстрілу Дніпра, де жила його сестра. Він допомагав розбирати завали, а потім сказав мамі, що стоятиме за сім'ю та Україну до останнього. 15 лютого 2023 року він вступив до 412-го окремого батальйону безпілотних систем 144-ї окремої бригади охорони Генерального штабу. Спочатку був бойовим медиком на евакуації, згодом став молодшим сержантом і командиром відділення зенітно-ракетного дивізіону.

Попри проблеми зі здоров'ям, зокрема епілепсію та складне поранення, Павло не поспішав звільнятися. Він постійно заспокоював Яну: «Я ще трошки — і буду вдома». Останній раз він був у відпустці в травні, а 1 червня Яна поїхала до мами в Чехію. Вони спілкувалися щодня, а ввечері 9 червня побажали одне одному доброї ночі. Уночі Яна прокинулася від відчуття, що їй не вистачає повітря, а вранці Павло не вийшов на зв'язок. 12 червня вона дізналася від ТЦК, що він загинув 10 червня о 9:15 внаслідок авіаційного удару. Із трьох військових на позиції двоє загинули, ще один дістав важкі поранення.

Яна згадує Павла як надзвичайно добру людину, яка ніколи не відмовляла в допомозі, любила тварин і мріяла про доньку. Він хотів показати їй Індонезію та познайомити з мамою в Чехії. Наразі триває збір підписів під петицією про присвоєння Павлу звання Героя України посмертно. Для Яни це не про нагороду, а про пам'ять: «Він завжди казав: "Я колись впишу своє ім'я в історію". І він його вписав. Просто дуже великою ціною».