«Життя не почнеться після ремонту»: історія мами з дочкою, які переїхали з Сумщини на Буковину

Переїзд із Сумської області до старої хати на Буковині авторка блогу «Дівчата і стара хата» здійснила разом із донькою. Спочатку здавалося, що досить трохи потерпіти, довести до пуття найголовніше — і настане довгоочікуваний спокій. Але минув місяць, за ним сезон, потім ще один, а перелік справ не скорочувався.

«Після переїзду в село в стару хату ось що виявилося найскладніше (цього вам ніхто не скаже). Бо тут завжди є що робити. Не покосила – трава. Не зібрала – яблука гниють. Не прополола – клумба заростає. Не відремонтувала – будинок нагадує про себе. І список справ просто не закінчується», – розповідає жінка.

Найбільшою пасткою для тих, хто тільки-но опинився в селі, вона називає бажання якнайшвидше довести господарство до ідеального вигляду, щоб «нарешті почати жити». Початкові плани виявилися надто оптимістичними.

«За півтора року неможливо перетворити стару хату і величезний двір на картинку з Pinterest. Особливо коли ти не просто ремонтуєш. Ти ще живеш, працюєш, виховуєш дитину, розвиваєшся, подорожуєш і вчишся обирати себе. І так, я хочу колись мати гарний двір, газон, квіти, порядок і будинок своєї мрії. Але я вже прийняла: це не станеться за один сезон. І, можливо, навіть не за два, як я очікувала (і треба зізнатися – дуже помилялася)», – визнає блогерка.

За півтора року сільського життя вона сформулювала головне правило: дозволити собі жити в неідеальному світі. Інакше ремонт і господарство з'їдять увесь час, який мав би належати кар'єрі, спорту, материнству й відпочинку.

«Тому я дозволяю собі жити в неідеальному світі. З бур'янами. З незібраними яблуками. З недоробленим ремонтом. З двором, який поки що виглядає так собі. Бо я не хочу, щоб моє життя почалося тільки після ремонту… Світ не зупиниться, якщо сьогодні я не збережу всі яблука, не викошу весь двір або не зроблю ремонт», – підсумовує вона.

Історія ця не поодинока. Чимало українців останніми роками змінювали місто на село, іноді — на село в іншій країні. Так, одна пара придбала будинок у Франції за 10 тисяч євро, обравши не житло просто на березі океану, а варіант за три години їзди до нього. Ще один українець торік купив хату в Одеській області за 7 тисяч доларів, а з усіма супутніми витратами початкові вкладення сягнули близько 9 тисяч доларів. А харків'янка, яка до повномасштабного вторгнення жила в центрі міста й наймала людей для хатніх справ, після переїзду в село в Карпатах освоювала сільський побут із нуля — і зрештою не лише прижилася на новому місці, а й заснувала власну справу.

Спільне в цих історіях — не сума витрат і не географія, а зміна очікувань. Стара хата не стає домівкою мрії за один сезон, і визнати це — не поразка, а, схоже, найпрактичніший висновок, який можна зробити з чужого досвіду.