Дві сестри з Луцька будують шоколадну справу на власних какао-бобах

Історія Sisters A Chocolate починалася з домашніх експериментів, а першу сировину сестри замовляли онлайн і передавали звичайною маршруткою. Нині підприємство з Луцька випускає 300–350 кілограмів шоколаду щомісяця, хоча й працює над збільшенням обсягів. Про це Олена Голоденко та Олександра Осіпова розповіли в інтерв'ю для YouTube-каналу «Відкритий рахунок».

Попри понад п'ятирічний досвід, обидві залишаються залученими майже до всіх процесів — від контролю якості та виробництва до розробки нових рецептур і пошуку партнерів. Окремого SMM-відділу в компанії немає: рекламу та соцмережі сестри ведуть самостійно.

Ключова особливість їхнього підходу — так званий bean-to-bar, коли виробник контролює весь шлях продукту від сировини до плитки. На відміну від масового шоколаду, тут не використовують готову какао-масу: боби закуповують, обсмажують і обробляють самостійно. «Ми закуповуємо какао-боби, ми їх смажимо, ми розкриваємо цей смак. Тому що шоколад – це теруарний продукт, де якість сировини і те, де вона росте, впливають на смак, як у вині», — пояснюють сестри. Вони працюють із какао категорії Fine Flavor, а походження бобів визначає смаковий профіль: Мадагаскар дає один характер, Домінікана — інший. При цьому близько 80% світового какао — це гібридна Форестеро з Гани та Кот-д'Івуару, дешевша й масова.

Свідомий вибір на користь якості сестри пояснюють так: «Просто не всі хочуть з цих класних фермерських бобів готувати, тому що це невигідно, це дорого, це потрібно заморочитись і потрібно мати мету зробити якісний шоколад, а не просто заробити кошти. Тому що бінтубар – це ніша, це сфера, де крафтярі реально про продукт, про смак. Хотілось б, щоб це було ще про гроші, насправді».

Ринок bean-to-bar в Україні за останні п'ять років помітно зріс: від кількох виробників до десятків, включно з тими, хто працює на домашніх кухнях. Та розвивається він повільно, і це не суто українська особливість. Навіть у Брюсселі, за словами сестер, більшість шоколаду — стандартний Fine Belgian Chocolate, а профільних виробників bean-to-bar одиниці. Найбільше їх у США, звідки рух і поширився до Європи, а згодом до України.

Головні труднощі бізнесу — приміщення та фінансування. Попит, за словами сестер, зростає навіть під час війни, але обмежена площа не дозволяє збільшити виробництво. «Ми шукали нове приміщення два роки й так і не знайшли, аж поки нас не виселили з 50 квадратних метрів примусово. За місяць ми знайшли тимчасове приміщення, витратили немаленьку суму на його ремонт і зараз працюємо там. Паралельно ми будуємо й ремонтуємо орендований цех на 250 квадратів, щоб нарешті мати змогу розширитися». Найдорожча частина ремонту — гроші: «Усі прибутки та всі можливі кредити ми спрямовуємо туди. Найскладніше в ремонті зараз – це гроші: їх реально не вистачає, і ми шукаємо будь-які варіанти та позики». Офіс також доводилося переносити двічі через непередбачувані обставини — від проблем зі зв'язком до шлагбаумів.

Окрема тема галузі — умови праці на какаових плантаціях. У Західній Африці досі існують проблеми з дитячою працею та низькою оплатою фермерів, і цій темі присвячують журналістські розслідування та документальні фільми. Саме тому для Sisters A Chocolate важливе походження сировини. Прямих закупівель у фермерів компанія поки не веде: для цього потрібні обсяги рівня контейнера какао-бобів. Але в майбутньому сестри планують вийти на такий масштаб.

Історія Sisters A Chocolate — приклад того, як мале виробництво з Луцька будує репутацію не на обсягах, а на прозорості шляху продукту. І хоча розширення впирається в приміщення й кошти, саме ця послідовність у виборі сировини й технології вже принесла їм міжнародне визнання.