Святогірськ: історія міста, яке Путін оголосив окупованим

Першого вересня 2026 року на пресконференції в Бішкеку на саміті ШОС Володимир Путін заявив, що Святогірськ нібито перебуває під контролем росіян. Заяву швидко почали спростовувати: про захоплення не повідомляв навіть Генштаб окупантів, а так звані Z-блогери заперечили слова диктатора. Через кілька днів, 7 вересня, бригадний генерал Андрій Білецький записав відео з центру міста на тлі Свято-Успенської Святогірської лаври, заявивши: «60 окрема механізована Інгулецька бригада Третього армійського корпусу повністю контролює місто. Фактично це наша тилова зона». OSINT-аналітики, своєю чергою, підрахували, що найближчі позиції російських військ розташовані приблизно за 9,5 кілометра від міста.

Історія Святогірська сягає значно давніших часів, ніж нинішні фронтові зведення. Місцевість на правому березі Сіверського Дінця була заселена ще за неоліту, тут знаходять пам'ятки доби бронзи, згодом тут жили слов'яни та хозари. Виникнення християнського монастиря точно не датоване: археологія вказує на християнські поселення в тутешніх горах уже в IX столітті, а за іншою версією обитель заснували ченці Києво-Печерської лаври, розореної разом зі столицею Русі Батиєм у 1240 році. Ці припущення не суперечать одне одному, адже заселення могло перериватися через набіги кочовиків — половців у XII столітті та печенігів за сто років до того. У часи Київської держави Рюриковичів місцевість, імовірно, дістала назву Святі Гори, яка вживалася й у письмових джерелах XVI століття.

Стратегічне значення місця визначала переправа через Сіверський Донець. У 1571 році на території монастиря діяла сторожа — мобільний пост, який мав завчасно попереджати про напади татар на царські землі. Саме ця згадка дає частині істориків привід називати роком заснування міста 1571-й, хоча це лише припущення: поселення на лівому березі річки з'явиться пізніше, у XVI–XVII століттях, коли там були непрохідні ліси. У козацькі часи Святогірський Успенський монастир був не лише сакральним центром, а й фортецею, яку боронили козаки слобідського Ізюмського полку. Відомо щонайменше про п'ять великих спроб кримців захопити обитель — 1664, 1679, 1680, 1691 і 1737 років — і всі вони були невдалими, тоді як сусідня фортеця Тор, нинішній Слов'янськ, кілька разів була спалена татарами.

Після першої російської окупації Криму загроза татарських нападів зникла, і фортеця на Дінці стала зайвою. У 1787 році Катерина II ліквідувала Святогірський монастир, розігнала монахів і конфіскувала майно та скарбницю, давні храми розібрали, а землі згодом передали фавориту Потьомкіну. Після його смерті вони перейшли до племінника — Василя Енгельгардта, батька поміщика, в рабстві у якого перебував Тарас Шевченко. Лише 1844 року монастир відкрили знову, і згодом почалося будівництво Успенського собору та Покровської церкви, які сформували відомий нині вигляд обителі. У роки Другої світової війни комплекс сильно постраждав і був фактично відновлений з нуля вже за Незалежної України.

Перед революцією 1917 року монастир нараховував вісім храмів, у яких жили 700 монахів, а на великі свята до обителі прибувало до 20 тисяч вірян. Після встановлення більшовицької влади святиню закрили у 1922 році, відкривши замість неї Будинок відпочинку робітників Донбасу, а на одній з місцевих гір звели 22-метровий пам'ятник «Артему» роботи скульптора Івана Кавалерідзе. Поселення дістало назву Святогірськ, а селище на лівому березі — Банно-Тетянівка, яке 1938 року перейменували на Банне, 1961-го воно стало містом Слов'яногірськ, а сучасну історичну назву Святогірськ отримало 2003 року. Монастир відновив роботу 1992 року, а 9 березня 2004-го став третьою українською лаврою після Києво-Печерської та Почаївської, що дало новий імпульс розвитку міста як туристичного об'єкта Донеччини.

Під час повномасштабної війни Святогірськ із 5 червня 2022 року протягом трьох місяців перебував у частковій окупації, лінія розмежування проходила по Сіверському Дінцю, а міський голова Володимир Бандура перейшов на бік ворога. 12 вересня 2022 року місто остаточно звільнили, а Бандуру заочно засудили до 15 років за державну зраду. Відтоді Святогірськ залишався відносно тиловим місцем на фронті, хоч лавра багато років поспіль зазнає обстрілів, зокрема з використанням КАБів і дронів, і слугує прихистком для кількох сотень біженців та монахів. Намісник лаври Арсеній Яковенко у 2024 році отримав підозру за співпрацю з окупантами: за даними слідства, під виглядом служби восени 2023 року він розкрив місця розташування блокпостів і підрозділів Сил оборони в Краматорському районі. Наприкінці 2022-го його позбавили громадянства, тривалий час він перебував у СІЗО, а 2026 року вийшов на свободу й нині перебуває під домашнім арештом.

З воєнного погляду Святогірськ важливий тим, що розташований неподалік Лимана та Слов'янська. Російський виступ на північ від Лимана створював загрозу для українських позицій, тож Сили оборони протягом кількох місяців проводили операцію з його зрізання. За словами полковника запасу ЗСУ Романа Світана, українські військові відкинули підрозділи 20-ї та 25-ї армій Росії, заманивши їх у пастку: «Вони самі залізли в "мішок". Якщо ви хочете охопити місто шириною 10 кілометрів, "крила" повинні бути мінімум по 20 кілометрів. У них сил для широкого "крила" немає, і географія не дозволяє — вони б уперлися в Оскіл». На Лиманському напрямку триває зачистка лісових масивів, де противник може облаштовувати засідки та розтяжки.

Історія Святогірська — це історія місця, яке століттями переживало набіги, руйнування й забуття, але щоразу відновлювалося. Сьогодні ця тяглість має цілком конкретний вимір: поки Кремль говорить про нібито захоплення міста, кадри з його вулиць засвідчують, хто його контролює насправді. І саме цей контраст між заявами та реальністю робить Святогірськ показовим прикладом того, як працює сучасна російська пропаганда — і чому вона не витримує зіткнення з фактами.