Від Севастополя до Маріуполя: історія ветерана, який вивів флот із Криму

Війна для Володимира Сизоненка розпочалася не 24 лютого 2022 року, а навесні 2014-го, коли Росія анексувала Крим. Тоді він служив у підрозділі морської охорони Державної прикордонної служби України в Балаклаві. 22–23 лютого російські військові заблокували вихід із частини, а їхні кораблі перекрили бухту. Після кількох днів блокади українські моряки отримали наказ виходити з пункту постійного базування — під час переходу їм повідомили, що Крим уже окупований і треба рухатися до Одеси.

«Під час того переходу я зателефонував сестрі. Я думав, що це моя остання розмова з нею. Це був дуже складний перехід. Нас супроводжував крейсер "Москва" та інші торпедні кораблі», — згадує ветеран. Тоді він фактично стояв за кермом флагманського корабля морської охорони «Григорій Куроп'ятников», який вивіз на материкову Україну понад 80 людей. Цей корабель і нині несе службу в Одесі.

Повномасштабне вторгнення застало Володимира в Маріуполі, де він командував катером морської охорони. Вже 19 лютого 2022 року прикордонники вийшли в море, а після перших ракетних ударів отримали наказ зайти в місто й обороняти його. Згодом моряки організували позиції на судноремонтному заводі та прийняли перший бій. 3 березня його побратим Максим Моцевик дістав осколкові поранення під час обстрілу з ворожого танка. Володимир евакуював його, але лікарню, куди доправили пораненого, згодом захопили росіяни — Максим помер 17 березня.

11 березня 2022 року Володимир дістав поранення очей. Щоб відвернути увагу ворожого танка, він із побратимом відкрив вогонь — уламки влучили в обличчя. Три дні поранений чекав допомоги в цивільній лікарні, де не було офтальмолога, а на одному ліжку лежало по троє людей. Хірург дістав залізо з правого ока, але з лівим впоратися не зміг. Евакуювали Володимира до Дніпра, де протягом тижня йому зробили чотири складні операції.

Увесь цей час його родина — дружина та двоє синів — перебувала в Маріуполі. Родина ховалася у підвалі будинку, де жила вся вулиця. Найдраматичнішим моментом ветеран називає повернення додому, коли він, ледь бачачи одним оком, не застав рідних. Дружина впізнала його лише за метр, побачивши побите обличчя. За кілька днів родину вдалося вивезти з міста, а наступна зустріч відбулася вже у шпиталі.

Після лікування Володимир повернувся на службу й виконував завдання до липня 2025 року, доки лікарі не визнали його непридатним. Нині він мешкає з родиною у Львові, працює заступником начальника курсу у Львівському державному університеті внутрішніх справ, займається військово-патріотичним вихованням курсантів. Разом із побратимами створив громадську організацію «Veteran Spirit Lviv», яка розвиває адаптивний спорт: регбі та баскетбол на кріслах колісних, сидячий волейбол, стрільбу з лука, веслування. Сам ветеран щомісяця бере участь у змаганнях, ходить у гірські походи та готується вступити на магістерську програму з публічного адміністрування.

Історія Володимира Сизоненка — це не лише розповідь про війну, а й про те, як людина, втративши зір, знаходить нові сенси. Його досвід — від виведення флоту з окупованого Криму до оборони Маріуполя — стає прикладом для молодих курсантів, а заняття спортом і спілкування з побратимами допомагають повертатися до мирного життя.