«Відірвана нога і згоріти заживо в один день — це перебір»: історія десантника Олексія Капелюшного

Історія Олексія Капелюшного — з тих, що не вкладаються у звичні уявлення про межі людських можливостей. Військовослужбовець 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади ДШВ розповів в інтерв'ю кореспондентці ТСН Юлії Кирієнко про бій, у якому він залишився сам проти окупантів, про рішення відрізати собі пошкоджену ногу і про те, що було далі.

За його словами, оборона Верхньоторецького перетворилася на бій одного українського батальйону проти шести російських, які мали значну перевагу в бронетехніці та артилерії. Попри це українські військові знищили чотири ворожі батальйони. Підрозділ отримав наказ зайняти крайню хату в селі та тримати кругову оборону — так українці опинилися в оточенні. «Ми прийняли бій. Бо піхоти було дуже багато. На жаль, хлопці через деякий час почали гинути. Бій був так: ми в одному дворі, вони (росіяни — ред.) через паркан. А потім стрілялись вже навіть в одному дворі», — згадує Капелюшний.

Згодом він залишився сам. Відстрілюючись із хати, військовий вибрав кімнату з єдиним входом і без вікон. Чотири з п'яти ворожих гранат вибухнули без шкоди для нього, а п'ята впала під ногу. «Ногу майже відірвало. Мене штурмують. Я якось не втратив свідомість і зорієнтувався, що треба робити», — розповів воїн. Він вирішив відрізати кінцівку, яка заважала рухатися, і тримав оборону ще близько 2,5 години, сподіваючись, що свої почують постріли й прийдуть на допомогу. Відрізану ногу він поставив поруч. За цей час, за його словами, вдалося ліквідувати 5–7 росіян. «Коли людина загнана і їй дуже страшно — ти твориш неймовірні речі», — наголосив Капелюшний.

Штурмували його, за його свідченнями, «вагнерівці» та «ДНРівці». Після невдалих спроб командир ворога наказав підпалити хату. «Я розумів, що зараз згорю заживо. А відірвана нога і згоріти заживо в один день — це перебір», — сказав військовий. Він залишив автомат у кімнаті, зняв шеврони й поповз, розуміючи, що його можуть застрелити. Цього не сталося: окупанти прийняли його за «натівського найманця» або командира. У полоні в нього забрали годинник, гривні та телефон, а за речі, за його словами, окупанти навіть билися між собою.

Далі була Горлівка, де важкопораненому не надавали медичної допомоги, били й допитували. «Мене потягли на каталку і тут я все ж таки втратив свідомість. Я прокинувся посеред операції. Я кажу — що ти робиш? Вони мені — коліно тобі відрізаємо, щоб ти не повернувся у стрій», — згадує він. У лікарні на нього накинулася завідувачка зі звинуваченнями про «фашизм», а прибиральниця — через загиблого родича, який воював за окупантів. Але знайшлася й людина, яка потайки допомогла: записала номер телефону його сестри на серветці, повідомила родині, що він у полоні, приносила їжу. «Вона мені на останок сказала, що тут не всі хочуть Росії, є ті, хто чекає на Україну. Навіть заради однієї цієї людини варто звільнити Горлівку», — наголосив Капелюшний.

Військового згодом вдалося обміняти, і він продовжує службу. Його розповідь — не лише про фізичне виживання, а й про те, як у найжорстокіших обставинах людина зберігає здатність до рішень і вдячність тим, хто простягає руку навіть на окупованій території.