«Прости його»: Тетяна Цимбал пригадала, як Богдан Ступка гасив сварки в театрі
Народна артистка України Тетяна Цимбал розповіла про стиль керівництва Богдана Ступки в Театрі Франка: замість розбору, хто правий, він давав людині висловитися, а тоді казав одне коротке слово.
Про те, як Богдан Ступка керував Театром Франка, існує чимало спогадів, але цей стосується не режисури чи ролей, а щоденної, майже непомітної роботи з людьми. Тетяна Цимбал, яка багато років була з ним знайома і товаришувала також із його дружиною Ларисою, пригадала його метод залагодження конфліктів у колективі.
За її словами, сцена була не єдиним місцем, де Ступка вмів тримати увагу. Коли до його кабінету забігав хтось із колег, обурений сваркою, він не кидався одразу з'ясовувати, хто винен. Натомість давав співрозмовнику виговоритися — з усіма емоціями, підвищеними голосами й подробицями. «Прибігає хтось до кабінету — посварився з кимось. Ще з дверей кричить: „А він мені таке каже!“ Богдан Сильвестрович якомога спокійніше: „Що трапилося?“» — згадує Цимбал.
Далі, за її спостереженням, починався своєрідний діалог, у якому Ступка лише підтакував і ставив короткі запитання. Людина розповідала, що їй сказали, як вона відповіла, і поступово випускала пару. І лише після цього керівник театру клав руку на руку відвідувача й казав: «Прости його». Ця фраза, за спогадами Цимбал, ставала фінальною крапкою розмови — без пошуку винних і без продовження сварки.
Окремо телеведуча згадала Данила Федоряченка, багаторічного адміністратора-розпорядника театру і близького товариша Ступки. До нього колеги йшли з будь-якими потребами — квитками, житлом, безліччю інших питань. Аби показати масштаб цієї довіри, Цимбал навела кумедний випадок. Коли вона запитала Федоряченка, яке прохання за всі роки здивувало його найбільше, той відповів: «Одна акторка попросила курячий послід для дачі».
У цих двох історіях — і м'яка наполегливість Ступки, і буденна всеохопність Федоряченка — проступає одна риса театрального життя тих років: межа між роботою і особистими стосунками була майже невідчутною. Керівник міг виступати миротворцем, а адміністратор — вирішувати питання, які не мали жодного стосунку до сцени. І саме ця готовність бути поруч у дрібницях, здається, і тримала колектив.
