Історія Владислава Хабенка: мрія про доньку, весілля й останнє чергування

Знайомство пари сталося наприкінці літа 2023 року. За словами Вікторії, вже під час першої зустрічі обоє зрозуміли, що мають бути разом. За кілька місяців вони почали жити спільно, а 8 листопада 2023 року одружилися.

Владислав народився у Шостці 23 серпня 1995 року. До служби працював зварником разом із батьком, захоплювався футболом і страйкболом, любив гуляти лісом. До війська він пішов у 2019 році, а дружині про свою роботу розповідав небагато — аби не хвилювати її.

Про доньку Владислав мріяв давно. Вагітність Вікторія виявила за дев'ять днів після весілля, а стать дитини чоловік дізнався, перебуваючи на навчаннях у Львові. «Я вийшла з лікарні, зателефонувала і кажу: «Владе, у нас буде дівчинка, все як ти хотів». Він плакав. Тоді я вперше побачила, як мій чоловік плаче», — згадує Вікторія. Бути поруч під час народження доньки він не зміг, бо знову був на навчаннях.

У липні 2025 року Владислав дістав численні осколкові поранення: російський FPV-дрон атакував автомобіль, у якому перебували воїни. Побратими встигли витягнути поранених до повторного удару. Після лікування й реабілітації, 1 вересня, чоловік повернувся на службу.

19 травня 2026 року він попередив дружину про вихід на чергування. Відсутність зв'язку кілька діб була для родини звичною, але з 20 травня Владислав перестав відповідати. Вікторія писала його побратимам, і ті запевняли, що все гаразд і Влад скоро повернеться. Згодом з'ясувалося, що 20 травня захисник загинув у бойовому зіткненні з російською диверсійно-розвідувальною групою поблизу Руденки Свеської громади на Сумщині. Від побратимів родина дізналася, що перед загибеллю Владислав встиг урятувати двох військовослужбовців, які були поруч: один із них дістав поранення, інший залишився неушкодженим.

Про смерть чоловіка Вікторії повідомили особисто. «Я вийшла на майданчик, запитала, що сталося. Мені запропонували пройти у квартиру. Побачила кума, хрещеного нашої доньки. Запитала його, і він сказав два слова: «Влад загинув». Я відповіла, що не повірю, допоки його не побачу», — розповідає вона.

Нині Вікторія щодня відвідує могилу чоловіка. «Ми зі свекрухою дуже часто ходимо на кладовище. Після загибелі Влада наші стосунки стали набагато ближчими. Я для себе з першого дня прийняла факт, що я сильна людина і маю все це пережити сама. Не хочу, аби мене жаліли», — додає вона.

За кожною такою історією — не лише дати й обставини, а й звичайне життя, яке обірвалося на півдорозі: спільна кухня, мрія про доньку, плани на переїзд після служби. Вікторія зберігає ці спогади для себе й для доньки, яка ростиме з фотографіями та розповідями про батька.