Історія херсонця, який перетворив звалище на туристичний табір для дітей

Коли Дмитро Сивак уперше побачив занедбану ділянку в Шполі, вона більше нагадувала звалище, ніж місце для дитячого відпочинку. Разом із вихованцями він прибрав близько пів тонни сміття — кожен мішок зважували окремо. Згодом тут з'явилися столи, їдальня, місця для наметів і навіть дошка пошани, де фіксують досягнення дітей. Тепер табір приймає дітей військовослужбовців та внутрішньо переміщених родин, а новорічну ніч тут проводять не за столом, а біля вогнища.

Ранок у таборі починається не з зарядки, а з орієнтування в лісі. Далі — сніданок, скеледром, мотузкові переправи та життя в наметах. Дмитро зауважує, що це не сезонна історія: після табору діти вирушають у походи, досліджують печери, сплавляються на байдарках у Карпатах. Осінні канікули присвячені спелеології, взимку — лижна школа, навесні знову печери, а потім походи. Скелі Буцького каньйону поруч, тож рік у дітей розписаний майже без пауз.

Дмитро займається дитячим туризмом понад двадцять років. Ще студентом третього курсу в Херсоні він почав працювати керівником гуртків на станції юних туристів, що була за забором факультету. Після повномасштабного вторгнення та підриву Каховської ГЕС родина не змогла повернутися додому, тож осіла на Черкащині. Усе почалося з одноденної велопрогулянки з дітьми, а згодом Дмитро облаштував зал скелелазіння в місцевій школі та виграв грант на розвиток табору.

Філософія виховання, яку він сповідує, незмінна і в Херсонській області, і на Черкащині: діти мають бути самостійними. «Ми не маємо витирати їм соплі, а маємо навчити їх самостійності», — пояснює Дмитро. До табору приїжджають діти з різних куточків України та навіть із Польщі, де нині мешкають деякі родини. Це створює відчуття великої родини, яка зростає.

За десятиліття роботи Дмитро бачив, як у походах утворювалися пари, народжувалися діти, а згодом вони поверталися до табору вже з власними малюками. Жартує, що туризм — це «замужество», на відміну від альпінізму, який вважають школою мужності. А ще зізнається: займаючись дітьми, не відчуває віку. «Іноді бувають питання: скільки тобі років? А я запитую, який зараз рік, і починаю вираховувати», — сміється він.

Ця історія — не лише про облаштування табору, а й про те, як людина, втративши дім, зуміла зберегти справу життя та передати її новому поколінню. Навіть на новому місці, серед чужого краю, вдалося створити простір, де діти вчаться дружити, долати труднощі та бути самостійними.