Вікторія Онопрієнко пережила обстріл Києва 23 вересня: «Ти за секунду починаєш прощатися зі своїм життям»

Спортсменка розповіла, що вперше на власному досвіді відчула, як близько може бути смерть. За її словами, перший вибух викликав ступор, другий — розгубленість: руки й ноги німіли, серце билося шалено, а в голові була порожнеча. Найстрашнішим, зізналася вона, було те, що за секунду почала прощатися з життям і згадувати маму, тата й близьких людей.

Лише після наступного вибуху, за її описом, прийшло усвідомлення, що це не страшний сон, а реальність, яку Росія приносить в українські міста вже багато років. Онопрієнко заявила, що не шукає «правильних» слів для тих, хто щодня запускає по українських містах ракети та дрони, і назвала їх терористами — людьми, які свідомо несуть смерть, страх і руйнування в Україну.

Гімнастка наголосила, що не хоче звикати до життя в умовах постійної небезпеки. Вона сказала, що ненавидить війну і те, що через Росію українці змушені жити з постійним страхом за своє життя, вчитися виживати замість того, щоб просто жити. За її словами, межа між «я живу своє життя» і «мене може не стати» дуже тонка, і того дня в Києві для когось вона стала останньою.

За даними, які наводить спортсменка, станом на момент її допису внаслідок російської атаки 23 вересня загинули дві людини, ще 25 людей поранені. Онопрієнко підкреслила, що була там, чула вибухи й відчула страх усім тілом, і ніколи не сприйматиме це як щось нормальне. Вона закликала берегти себе, обіймати близьких і говорити «люблю» зараз, бо ніхто не знає, скільки часу йому відведено.

Це не поодинокий випадок, коли війна торкається українського спорту. У Сумах унаслідок російського обстрілу повністю зруйнували будинок юної біатлоністки Марти Герко. 12 вересня тенісистка Даяна Ястремська повідомила, що російська ракета «Калібр» влучила в квартиру, яка належала її родині. Також постраждав падел-клуб Світоліної та Стаховського, а в Одесі зазнав пошкоджень стадіон «Чорноморець».

Історія Онопрієнко — це погляд на війну не з новинного зведення, а зсередини однієї ночі, коли людина раптом усвідомлює, наскільки крихкою є звична буденність. Її слова про тонку межу між життям і смертю нагадують, що за сухими цифрами постраждалих стоять конкретні люди, їхній страх, їхні близькі та їхній досвід, який неможливо назвати нормою.