Від алкоголізму до марафонів: історія ветерана Олександра Мірошниченка

Олександр Мірошниченко народився в селищі Гончарівське на Чернігівщині. Свій досвід він описує так: 16 років тому лежав п'яний, а сьогодні за плечима бойовий досвід, десятки марафонів у різних країнах і робота в адаптивному спорті. Ключовою датою він називає 12 вересня 2010 року.

До того було десять років постійного пияцтва. За словами Мірошниченка, він вів асоціальний спосіб життя і не бачив іншої мети, крім того, щоб прокинутися й випити. Відмовитися від алкоголю він зміг самостійно, без кодування, ліків чи сторонньої допомоги — лише силою волі. «Каталізатором стало те, як я прокинувся в один день», — згадує він. Після цього було морально важко, бо страх і алкоголь були його зоною комфорту. Друзі намагалися затягнути назад, але родина, зокрема молодший брат, допомогла втриматися. Брат згодом загинув на війні у 2014 році.

Після відмови від тютюну, з яким Мірошниченко прожив 17 років, він прийшов до спортзалу, а у 2019 році вирішив пробігти марафон. Перша пробіжка склала 3,5 кілометри, і тоді здавалося, що марафон неможливий. Та він підготувався і фінішував. Відтоді, за його словами, зупинитися вже не може. Марафонів у нього більше двадцяти, серед них — у Дніпрі, Брюсселі, Лісабоні, Румунії. Окремо він згадує Чикаго: стояти на старті серед найшвидших аматорів світу, маючи за спиною 58 тисяч людей, було для нього моментом усвідомлення власного шляху.

Найбільше досягнення, яким він пишається, — забіг на 2600 кілометрів від Гааги до Києва. Четверо нідерландських військових і троє поранених українських побратимів подолали маршрут до кордону, а далі естафету прийняли українці. Мірошниченко з побратимом бігли від Ягодина до Києва, долаючи за день 80–120 кілометрів на двох. Захід зібрав 130 тисяч євро, з яких 30 тисяч — внесок української частини, а також пів тисячі турнікетів та обладнання для військових. В останні дні було особливо важко: коліна горіли так, що, за його словами, на них можна було смажити яєшню.

У 2022 році Мірошниченко хотів долучитися до війська, але його не взяли. Він волонтерив із фондом «Іскра добра», розвозив їжу на блокпости та цивільним. Поштовхом піти до ТЦК стала фотографія сина в укритті. Через статус обмежено придатного його довго не брали в підрозділи, але зрештою він отримав повістку на 3 грудня — власний день народження. Базову підготовку проходив у Гончарівському, згодом служив у 1-й окремій танковій Сіверській бригаді, навчався на «Леопарді» в Польщі, був на Запоріжжі та Донбасі. Після звільнення у 2023 році шукав себе в цивільному житті, не знайшов і повернувся до армії, був стрільцем, а потім інструктором у навчальному центрі.

Нині Мірошниченко разом із побратимом Андрієм Кучером, головою спілки поранених військових «Міцні 300», розвиває ветеранський біговий клуб. Він зазначає, що під час бігу не тікає від думок, а навпаки — думає про те, що відбувається навколо. Підтримка побратимів, посестер і курсантів, які пишуть йому слова подяки, надихає продовжувати. Його історія — приклад того, як спорт і спільнота допомагають повернутися до життя після війни та залежності.