«Ближче до смерті, ніж будь-коли»: ірландський журналіст про ніч під ударом в Одесі

Кейлін Робертсон прокинувся о четвертій ранку від звуків пострілів, роботи ППО і свисту, який, за його словами, був гучнішим за все, що він будь-коли чув поблизу. Він підвівся з ліжка, відсунув штори й побачив сліпучий білий спалах. Зазвичай журналіст рахує секунди між вибухом і звуком, щоб оцінити відстань до небезпеки, але цього разу затримки не було взагалі.

Робертсон зупинився в Аркадії — жвавому районі Одеси з магазинами, кафе й ресторанами, далеко від порту, де живуть переважно представники середнього класу. Саме туди, за його словами, летіли сім крилатих ракет «Калібр» уздовж узбережжя, і сьома пройшла найближче до його будинку. Вікна й двері миттєво відчинилися, рама вікна, біля якого він стояв, вилетіла з кріплень, але скло не розбилося. У повітрі стояв пил, усе незакріплене зрушило з місця.

Разом із чоловіком Кешем журналіст спустився сходами, де вже зібралися сім'ї з дітьми на руках і домашніми тваринами. У дворі він побачив величезну дірку в будівлі та яскраве полум'я збоку, розплавлений метал стікав униз. На землі лежали речі мешканців — матраци, взуття. Того дня загинули двоє людей, ймовірно, вони згоріли у квартирі живцем. Робертсон згадує, що напередодні цілий день дивився відео про 11 вересня, і вулиці навколо здавалися йому нью-йоркськими.

Попри небезпеку повторних ударів, журналіст одразу дістав телефон і почав знімати. Він каже, що за чотири роки в Україні такого досвіду в нього ще не було — ні в Бахмуті у 2023-му, ні під час евакуації в Антонівці, ні в Суджі на Курщині. «Я був ближче до смерті, ніж будь-коли», — підсумовує він. За його словами, в Україні не має значення, чи ти за п'ять кілометрів від росіян, чи за сто — удар може прийти будь-де, і саме тому мільйони українців досі живуть за кордоном.

Цей епізод Робертсон використовує як аргумент у ширшій розмові про те, чому світ має бачити війну на власні очі. Він нагадує, що після вибуху нічого не закінчується: лунають нові вибухи, літають дрони, працює ППО, і немає й секунди, щоб оговтатися. Це постійне виснаження журналіст називає однією з тактик Росії. «Українці не хочуть віддавати Росії ще одне літо, ще один рік свого життя», — каже він, описуючи одеський ранок, коли на березі моря люди рибалять, займаються йогою і фотографуються, а в небі гримлять вибухи.

Камеру Робертсон називає своєю зброєю — щитом для поширення правди, тоді як Росія використовує камери для пропаганди. Він проводить паралель із рішенням Ейзенхауера, який наказав знімати все в німецьких таборах, щоб колись ніхто не сказав, що цього не було. «Зафіксуйте все на камеру», — підсумовує журналіст, і це, мабуть, найточніше пояснення того, навіщо він знімав у ту ніч в Одесі.