To Die To Live: як Юлія Гонтарук десять років знімала фільм про трьох азовців

На початку вересня двогодинний документальний фільм To Die To Live режисерки Юлії Гонтарук отримав гран-прі 17-го Одеського кінофестивалю за підсумками глядацького голосування. Журі також назвало його найкращим українським документальним повнометражним фільмом. Стрічка розповідає про трьох бійців «Азову» — добровольців на псевдо Шахта, Поттер і Танцор, — яких режисерка фільмувала від початку війни у 2014 році, крізь період «перемир'я» і після повернення героїв до лав Сил оборони у 2022-му.

Гонтарук належить до співзасновників об'єднання «Вавилон'13», яке з'явилося під час Революції Гідності. Після десятків короткометражних робіт вона як співрежисерка долучилася до «Небесної сотні» та альманаху «Сильніше, ніж зброя». У 2016-му вийшов її фільм «Десять секунд» — про обстріл кварталу Східний у Маріуполі 24 січня 2015 року. А після початку повномасштабного вторгнення вона стала режисеркою циклу «Фортеця Маріуполь» про воїнів, які тримали оборону на «Азовсталі».

Історія To Die To Live починалася зовсім не як довгобуд. За словами режисерки, вона взагалі не планувала фільму: до Маріуполя збиралася показати кіно про Майдан, але за кілька днів до поїздки місто обстріляли — і вона вирішила їхати знімати. Серед записів, які привернули її увагу, було відео хлопця, що під обстрілом допомагав пораненим і цивільним. Ним виявився один із майбутніх героїв — Танцор. На полігоні вона познайомилася з Шахтою, а на п'ятий день зйомок їх перестали пускати на базу. Уже в потязі до Києва Гонтарук дізналася, що бійці пішли в Широкинський наступ і що частина тих, кого вона знімала, загинула. Тоді з'явилися невеликі пам'ятні фільми «Брат» і «Козак», а задум про «Залізну сотню» — портрет молодого покоління добровольців — почав набувати іншої форми.

Після Мінських домовленостей у кінці 2015 — на початку 2016 року герої повернулися додому, і це, за словами режисерки, знову зруйнувало її концепцію. Вона зрозуміла, що кіно буде не про війну, а про життя після неї, і ще близько шести з половиною років знімала героїв у цивільному. З початком повномасштабного вторгнення всі троє повернулися до війська — і зйомки продовжилися. Монтаж стрічки пережив кілька версій: перша була ще у 2018-му, згодом до роботи долучився Роман Любий, а на First Cut Lab режисерці порадили вибудувати розповідь хронологічно — від війни. Пізніше, вже в Латвії, до проєкту приєдналися копродюсер Улдіс Цекуліс і режисер монтажу Угіс Олте. Остаточна форма, за словами Гонтарук, знайшлася, коли вона переслухала записи з реабілітації Танцора: там ішлося про розбите на війні его, яке людина має зібрати заново. Так у мові фільму з'явилася фрагментарність, що передає стан психіки, — і вона поступово зникає в міру того, як герої віднаходять себе: Поттер через працю, Танцор через реабілітацію і роботу з дітьми, Шахта — найпізніше.

Окрема лінія розмови — стосунки героїв із близькими. Гонтарук називає прикладом пару Сніжани й одного з головних героїв: за її словами, попри війну вони переживають найкращий період у своїх стосунках. Режисерка нагадує, як багато ветеранів нині розлучається, і саме тому цей досвід здається їй важливим. Сама назва стрічки поки що залишається англійською: точного українського відповідника, каже Гонтарук, вона ще не знайшла, бо «померти, щоб жити — це не зовсім воно».

Про фестивальний шлях режисерка говорить стримано. Світова прем'єра відбулася в Карлових Варах, де, за її словами, глядачі аплодували навіть після завершення титрів. Водночас вона пригадує, що з Берлінале фільм отримав відмову з формулюванням «надто мілітарі». «Так у нас війна. Як воно може бути не мілітарі?» — каже Гонтарук. За її словами, у 2022 році увага до українських тем зросла, з'явився навіть фонд ESFUF для підтримки українських фільмів, але тепер порядок денний частково зміщується. Стрічку вона робила передусім для своїх героїв і для тих, хто повертатиметься з війни: щоб вони бачили, що з цим досвідом можна жити далі.

Історія To Die To Live — це приклад того, як документальне кіно не витримує початкового задуму і стає точнішим за нього. Режисерка не шукала універсальної фестивальної теми; вона просто залишалася поруч із людьми достатньо довго, щоб побачити не лише війну, а й те, як вони вчаться жити після неї. І, можливо, саме тому фільм, який не вписувався в модні категорії, зрештою знайшов свого глядача.