«Ми вибрали найскладніший варіант — жити»: історія азовця Пако після полону

Олександр Кузьменко, військовослужбовець 12-ї бригади спеціального призначення «Азов», за освітою вчитель історії. До підрозділу він прийшов у 2018 році разом із близькими друзями — тоді це був окремий загін спеціального призначення. За його словами, на такий крок його підштовхнуло оточення націоналістично налаштованих людей, які допомогли сформувати світогляд. «Якби повернутися в часі до 2018 року і сказали вибрати щось інше, то я б, напевно, не вибрав би нічого», — каже він. Від викладання він не відмовляється остаточно: нині теж навчає, але вже військових, бо «військовослужбовці — це ті самі діти, тільки вже старші».

Повномасштабна війна застала його в Маріуполі. З четвертої ранку 24 лютого, коли почалися вибухи, підрозділ уже розосереджувався по завчасних точках. На «Азовсталі» Кузьменко отримав два тяжкі поранення і ще чотири легших. Останнє — вогнепальне в ногу з переломом стегнової кістки — позбавило його можливості рухатися. У полон він потрапив 16 травня у першій партії тяжко поранених, де було понад пів сотні бійців. Медичної допомоги, обіцяної за Женевськими конвенціями, за його словами, не було: нога вкоротилася на 9 сантиметрів, коліно не згиналося. Куля залишалася в тілі аж до обміну — її дістали вже в Україні. Замість операцій, яких вимагав стан, його близько місяця «заливали антибіотиками», що підірвало імунітет.

Про вибір між смертю і полоном Кузьменко висловлюється прямо: «Люди, які кажуть, що готові вчинити самогубство, здебільшого собі брешуть. Ми вибрали найскладніший варіант — жити». Триматися, за його словами, допомагало усвідомлення важливості того, що він робить, а також думка про рідних у Черкаській області. Коли колону вивозили в полон, він подумки читав молитву українського націоналіста. Зв'язок із родиною на «Азовсталі» був: він листувався з мамою, братом, який тоді одружився, і з дівчиною, що згодом стала його нареченою. Саме ці три опори — сім'я, обов'язок і майбутня сім'я — допомогли не здатися. Після повернення він першим зателефонував мамі, а вже дорогою до лікарні — нареченій.

У полоні Кузьменко перебував на тимчасово окупованій території Донецької області. Ставлення до «азовців», за його словами, було особливим: постійні побиття й знущання, акцент на тому, що це «ультранаціоналістичний підрозділ». Покарання він отримував попри інвалідність — лише через належність до «Азову». Вирок у 25 років він називає сфабрикованим від початку до кінця: у справі не було ні жертв, ні доказів, а адвокат під час засідання грав у гру на телефоні. «Прокурор просив 25 років, мені дали 25», — згадує він. Найтяжчим випробуванням у неволі був навіть не фізичний біль, а голод: «Люди стають не собою, ними краще маніпулювати».

Реабілітація тривала з 2024-го по 2026 рік і була багатоетапною. «Спочатку, коли відбувся обмін, я взагалі не вірив, що буду знову ходити», — розповідає Кузьменко. Він каже, що в Україні його поставили на ноги, і досі продовжує лікування: нині вкорочення ноги становить 5,5 сантиметра, попереду ще операції, а за п'ять років, імовірно, доведеться міняти суглоби. На службу він повернувся, не до кінця відновившись, бо вирішив, що «навіть недолікованим можна служити і бути корисним державі». Серед наслідків полону — проблеми зі сном і періоди тяжких депресій, із якими допомагають психологи та психіатри. Він закликає військових не боятися цієї роботи, бо ментальні труднощі, як сніжний згусток, ростуть, якщо їх ігнорувати.

Сьогодні він розставляє пріоритети інакше. «Я зрозумів, що цінність життя — найважливіша. І друге — це сім'я», — підсумовує Кузьменко. Він мріє подорожувати Україною, хоч раніше думав про Японію, і зізнається, що найбільше хотів би просто побачити рідні вивіски українською. Його історія — це не лише хроніка полону, а й нагадування про те, скільки триває шлях назад: іноді довший за сам полон.