Шість жителів, п'ять хат: історія села Брідок на Житомирщині

Село Брідок на Житомирщині сьогодні налічує шістьох жителів. П'ять жилих хат, у кожній — по одній людині: п'ятеро жінок і один чоловік. Найстаршій мешканці, Тофілії Демченко, 83 роки. Розповідь про це село стала третьою серією другого сезону проєкту «Забуті», присвяченого населеним пунктам, які втрачають людей.

Одна з тих, хто залишився, — Олена Жовновська. Вона родом із сусіднього села Червоний Бір, звідки переїхала в дитинстві разом із батьками, які шукали роботу, коли їхнє рідне село почало порожніти. У Брідку жінка живе вже 40 років, вісім із них — сама, після смерті чоловіка. Їй 60. Вона тримає курей і свиню, обробляє город, а корову, яку доглядала двадцять років, продала через брак сил: допомогти в селі практично нікому. Час від часу до неї приїжджають син і донька.

Колись Брідок був зовсім іншим. Тут налічувалося близько 70 помешкань, працювали школа, дитячий садок, магазин, будинок культури, колгоспна ферма та хмелесушарня. Місцевий житель Сергій Волощенко згадує, що пас корів дванадцять років, на фермі було три черги, а магазин — робочий. Занепад почався у 2000-х, коли розпався колгосп. У 2015 році закрився єдиний сільський магазин, і тепер найближча крамниця — за чотири кілометри, в селі Симони. Тричі на тиждень приїздить автолавка, але возить лише хліб, а автобусного сполучення з іншими населеними пунктами немає.

Олена Жовновська пояснює цей занепад просто: не стало ферми, молодь виїхала в місто, бо тут не було де працювати, старші постаріли, а крамниця без покупців і обороту стала нерентабельною. За її словами, останній житель її рідного Червоного Бору помер два роки тому — і подібна доля, на її думку, чекає на Брідок. Тофілія Демченко говорить про це ще коротше: коли її не стане, а двоє інших — трохи молодші, то й села не буде.

Попри це, Олена не збирається нікуди виїжджати. Вона заготовляє на зиму консервацію, тримає котів і собак, цього року посадила п'ять соток картоплі, сіє огірки й закриває їх із кетчупом чилі. «Одним словом, є з ким говорити, є й є над чим ходити», — каже вона. У цих словах — не втіха, а радше спосіб жити далі там, де залишилося тільки те, що людина здатна втримати власними руками.